Микола Братан - Голодна кров

— Боже, я, здається, повернувся до околиць Мельборна, — зауважив Онисим, а Халупський кумедно помахав правицею «регулювальниці» шляхового руху.

— Шукай дурніших.

Щоправда, себе надто розумним не вважав, чого там таїтися, був гріх і не один, але сьогодні мусив раз і назавжди визначитися зі своїми моральними орієнтирами. Пливли, відринали пообіч назад соснові, по–солдатськи вишикувані насадження, що їх пощадила недавня пожежа, дачні різномасті будиночки таборилися в придніпровській оболоні, шугали раз–по–раз навстріч вантажівки й легковички, Онисим, несподівано для Халупського, гортав сторінки свого життя–буття.

— Уявляєш: мені вже за восьмий десяток перевалило. А що можу згадати з того, що відкотилося назад, як оця дорога: комнезам, колективізація. Війна. Полон. Чужина. Мала б стати другою вітчизною. Не стала. Але, зізнатися, були й там світлі проблиски чи, як би це сказати, моменти, що їх не забути. Австралійське повітря, либонь, життєдайне, хоча — як це розуміти? Життя красне не від повітря, а від чого? Ти не думав про це?

— Ніколи задумуватися, життя ж само так мене закрутило, що не до філософії.

За Каховкою, у напрямку до Перекопу, проминали село за селом, і відкривалися картини, що різали без ножа: розвалені ферми, хати без вікон, без дверей, занедбані сади, винорадники…

— Що ж далі? — запитав осмутло Онисим.

— Сільське господарство в такому стані, як зараз, перестане існувати, — мало не менторським тоном почав Халупський. — За мною, за такими, як я, женеться його величність олігарх. Як де наш, а де й замежний.

— Де мої тридцять років, — зітхнув Онисим, — розметнувся б на всі чотири сторони.

— То давайте — в супрязі, — мовив Халупський, не вперше пропонуючи свої послуги австралійцеві. Він же:

— Натомився я, Віталію. Хочу пожити, як степ перед заходом сонця. І люблю я цю пору, і страшить вона мене. Ось і Дарина казала: «Догоряє моє сонце». А померла на світанку. Пішла прорвати моркву, припала до землі — і не встала. Завинив я перед нею, ой, завинив. Родіна, звичайно, мене осудила, але сестрин суд був і буде найсуворіший.

— Але ж вона вам пробачила?

— На словах. А в душі десь таки залишилась гіркота непроминальна.

Помовчав і мрійно:

— Пам’ятник би їй. Не такий як зазвичай: плита, світлина, а — щоб душа в ньому світилася.

— Зробимо, — твердо пообіцяв Халупський. — У мене є знайомий скульптор, він з граніту квіти витворяє.

— Квіти–то квіти. А я хотів би, щоб і крила — жайворині. І перо — страусине. Ти ж розумієш: у страуса крила є і їх немає. У цьому щось таке, що не відразу і втямиш.

— Я вас розумію. А ось уже і вона — наша гордість і краса.

На горизонті спливали асканійські дива. Багатобарвним світивом зближався розложистий ботанічний парк, де зійшлись дерева з усього світу, вічнозелені і такі, що в пору листопаду спалахують живим неповторним вернісажем.

— Скільки разів бачив, а не можу намилуватися, — зізнався Халупський, — серед сухого степу — така незбагненна краса.

— А є евкаліпти — коронне дерево Австралії?

— Щось не пригадую. Мабуть, є. Небавом побачимо.

Обіч широкої асфальтівки, облямованої крутими заоринами, стелився заповітний степ. Одцвівся і вимерх у спеку, але все одно вабив своєю рівнинною величчю, сухостоєм розмаїтих трав, — навесні і влітку хлюпнуть веселкові розливи, біляве розхвилля ковили, палахкотіння маків, розкрилля ведмежого вуха, фіолети кермеку…

Халупський перелічував назви трав, які поспіль запам’ятати годі й намагатися, але ж збереглися, живуть попри Червону Книгу і людське безголів’я.

Директора інституту не застали — поїхав до Києва в Академію наук, прийняв їх директор зоопарку, статурний чолов’яга з гострими напівсивими вусами, зірким поглядом сірих очей. Гостеві з Австралії зрадів. Сам він на зеленому континенті не був, а його попередник Бреус — царство йому небесне — мав нагоду подивитися, як сяє Південний Хрест. А тепер — під гранітним лежить уже років з десять.

— Жаль, хороший був чоловік, ми з ним у Мельборні зустрічались, — перехрестився Онисим. — Любив життя.

— Жінок любив, — директор зоопарку говорив про це так, ніби його попередник тільки те й знав, що поклонявся жіночій красі.

Сувеніри він прийняв, тут же, в його кабінеті прилили купівлю страусиної пари і півтора десятка яєць — цілком імовірно, можна страусину ферму створити.

Коньяк йому смакував достеменно, як гостям — молоко антилопи канни, і, вже добренько захмелений, він повідав, як та благословенна Австралія мало не позбавила товариша Бреуса партійного квитка. Він там, у Мельборні, відвідав один смаковитий заклад, — у нас таких не було, у нашій країні тоді ж і сексу не було, — одначе він у цьому ділі практику мав. Десь перед від’їздом за моря–океани приласкав одну з наших покладистих молодичок, ну і повіз за кордон те, що возити не слід, хоч це й не валюта. Там же, в Мельборні, улучили його в цьому гріху, а нам сюди, на партком, прийшла депеша. Стид і страм, доктор наук, комуніст — в австралійському бардаку, та ще й позбавляє тамтешніх путан місця роботи, заробітку.