Микола Братан: Голодна кров

Віктор не вперше перечитує начерки покійного зоолога, в яких, попри головну його турботу — природу, немало оповідей про історію краю, про тих, що її творили.

Саманівський літопис мало чим відрізнявся від Новокиївського чи Костогризівського, хіба що його родинне село було молодшим, виникло після першого голоду, власне, ота молодість його тоді і порятувала від вимирання, — новостворену комуну влада підтримала, не можна ж було допустити, щоб така висока ідея пішла коту під хвіст, галушки, які не є, хоч і з прілого борошна, в комунівській їдальні варили, і жоден комунар копита не відкинув, чому сприяло й те, що голова комуни герой Перекопу Гаврило Каленик був на той час у привіті й шані серед районного начальства, так тривало, одначе, не довго — в тридцять сьомому назвали його ворогом народу, це ж бо він в двадцятому урікав самого Фрунзе, що, мовляв, надаремне махновців після взяття Перекопу знищували.

Спогади зоолога читав–перечитував не просто з цікавості, хоч було й це, але мав ще певний приціл — такий матеріал зафільмувати можна, нині таке заняття в моді, конкурси провадять, самодіяльність, сказати б, вищого ґатунку, навіть ігрові стрічки знімають доморощені кіномитці.

Як правило, читав і пресу, і книжки у повечірні часи, вдень мав по зав’язку інших клопотів, вони ж таки спричиняли до того, що бувало над читанням і засинав, не встигнувши увімкнути телевізор, аби подивитися новини, той же п’ятий канал, який невідомо куди хилить, зважаючи на розтелесовану політичну обстановку.

Наразі увімкнув знічев’я «Тоніс», а там поспіль екзотика — Африка, савана, гепарди полюють на газелей, гієни на гепардів, леви — на гієн. «У цьому світі всі голодні» — безпристрасно зауважив диктор, і спробуй–но заперечити, навіть якщо це стосується не звірини.

Фільм закінчився, він, не встаючи з дивана, вимкнув передачу і задивився на інше, не менш завабливе видовище: повний місяць в оточенні розмаїтого легкого хмаровища стояв прямо у вікні й верстав свою одвічну путь довкола матінки–землі.

Красиво, нічого не скажеш, скільки про місяць–місяченько пісень складено, хоч далеко не всім, хто їх співав чи співає, відомо, що майбутня доля землі залежить не лише від сонця, але й від того, що власного світла не має — купається у сонячних розблисках. Він, один–єдиний супутник блакитної планети, невтримно віддаляється від неї, і в прийдешності це відіб’ється катастрофою на землі. Але коли те станеться, наразі — світить місяць, світить ясний. «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна. Видно, хоч голки збирай».

Видно–то, видно, одначе ще й чутно. Здалека доносилося не знане донині в селі протяжливе сумовите виття, схоже на собаче, проте інше, соковитіше, зазивніше. Сумніву не може бути: сіроманець! Але чому мовчить, не реагує на гомін пришельця Тайга?

Віктор підвівся з дивана, зняв зі стіни рушницю, прихопив три патрони з жаканами, вийшов на осяяне місячним сяйвом подвір’я. Покликав Тайгу — тиша.

— Ну ж, баламутка! — вилаявся не зле, пошкодувавши наразі, що вивільнив її на ніч з ошийника, як робив останнім часом, аби не будила його серед опівночі гавкотом, а то і виттям після того, як віддав її виводок заїжджому собаководові.

З–від сусідньої хати повагом зближувався ветеран колгоспного руху Іван Антонович Касьяненко.

— Чув, Вікторе? Їй–бо, вовк. Собаки так не виють. Треба його спужати, стрельнути для остраху.

Вовчий поклик тим часом затих, і невідомо було, де шукати непроханого гостя, можливо, як мовиться, він змінив позицію, перебіг від одного кургану до іншого, адже вив–таки з високості, не міг же він горланити на місяць з низькодолу, де гарно полювати на жертву, але не сповідатися в незбагненних звіриних забаганках перед світилом, без якого ночі не уявити навіть коли вона безмісячна. Все одно ж він з’явиться — звечора чи перед світанком, серпиком чи уповні, як–от і тепер — млинове коло у переливі хмарин летючих.

— Стріляти в повітря — село розбудимо, — Віктор закинув рушницю за плече і рушив городами в степ, стріне вовка чи ні, а Тайгу мусить віднайти, не інакше вона десь біля колишнього курятника, там сьогодні всіляка звірина табориться, приносила звідти і хом’яків, і куниць, там же, казали сельчани, бачили й вовка, чи не того, що теля торік загриз і покрив Тайгу — він уже в цьому не сумнівався, від звичайного пса таких би вовкодавів не привела.

— Я теж пішов би з тобою, так ноги дерев’яніють, — поскаржився Іван Антонович. Віктор лише тепер побачив, що сусіда тримає вила–трійчата.