Микола Братан: Голодна кров

Віктор попрямував до високого кургану, мавши на оці зійти на нього і озирнути довкілля, воно, хоч і поночі, проте «видно, хоч голки збирай», генде по Кримському шосе прошмиговують нічні автомобілі, з кургану можна і горби Турецького валу вгледіти. Гукнути згори Тайгу, луна покотиться на всі чотири сторони — відгукнеться, хоч нині, скільки не кликав, — мовчала. Забігла галасвіта чи не озивається з іншої причини, — не може пробачити відторгнення її виводку. Може, подалася його шукати?

Зближувався до вікового сторожа степового царства, дивився під ноги, раз–по–раз траплялися нори як де вузенькі, де й такі, що можна ногою провалитися. Зняв із–за плеча рушницю, ніс навперебаса, десь відчував, що може здибатися як не з вовком, то з іншим звіром, вчув якийсь потріск перед себе, звів погляд на верхів’я кургану — леле, його увінчувала спарована скульптура, відтінена місяцем, стовбеніла без жодного руху, а проте це були дві споріднені живі істоти: вовк і — помилки бути не може, — Тайга!! Він застиг, ні руху, ні слова, дивився ошелешений на звірине свято двох, що тут подієш, стріляти — рука не здійметься, у кого стріляти, в що?

Вони теж помітили його, одначе ані найменшої уваги, його для них не існувало, наче знали, що він їм зла не причинить. Той, що вив на місяць, був певен: такого, як у горах, наразі не станеться, це зовсім інший край, і не тому, що тут немає гір, — інші люди на цій землі, під цим сонцем і місяцем, та й вона, з якою нині злився воєдино, зовсім інша, не така, як там у горах ті, що стерегли овець і не могли терпіти його духу, а він, зголоджений, злий, — їхнього.

Назад Віктор брів по своїх слідах, сумував і радів: Тайга йому уже не належить, він її, звісно, нікому не продасть, не віддасть, але в стосунках між ними сталася і то не сьогодні посутня одміна, на біду, чи на добро — хто те знає.

Іван Антонович не спав. Зустрів його ще на городі. Усе з тими ж трійчатами.

— Не знайшов? Утік?

— Знайшов. Не втік.

— А де ж він?

— У степу. На кургані.

— А Тайга?

— І вона теж.

Таке буває один раз на сто років. Те, що відомий у діловому світі чоловік, мужчина у цвіті літ прижив на стороні дитя, — Боже мій, це, як то кажуть, буває часто–густо, онде видатні діячі історії, культури або ж мали позашлюбних відприсків або ж самі були такими. Недавно один із місцевих поетів казав йому, що байстрям був поет, який написав «Шепот, робкое дыханье». Ходять чутки, що Ілліч, ба навіть обидва, мали діток не від офіційних дружин. Справа однак не в зальотах — видатних чи рядових постатей. Але спробуй–но навести приклад, щоб твоя законна супружниця прийняла нажиту тобою на стороні дитину як свою — це явище унікальне, суперунікальне. Халупський, п’ятдесятилітній батечко позашлюбної донечки, віри не йме, що його крута на слово і залізного характеру дружина, з якою прожив чверть віку, пробачила йому подружній переступ і зголосилася від щирого серця удочерити дитинча, яке нині мало що тямить, проте тягнеться до неї, по суті бабусі, називає мамою, ну, а його то, звісно, татусем, який опинився нині між молотом і ковадлом, — справжня матуся ні за яких умов дитину в чужі руки віддавати не хоче, моя донечка — й квит, і суд, наш демократичний, найсправедливіший у світі, таки на її стороні! То дарма, що юна мамуся звихнулася на травці, для суду це не підстава відлучити дитину від тої, що її повила.

Вердикт суду боляче вразив розколошкану душу неординарного татуся, який заручився перед «встати, суд іде» підтримкою десятка впливних осіб, починаючи від того письменника, що цитував йому «Шепот, робкое дыханье», і завершуючи (або ж навпаки) депутатом Верховної Ради, відомою політичною діячкою, ясно ж бо, землячкою (римується хоч вірші пиши), яка охоче взялась посприяти Халупському, одначе з того нічого не вийшло, що то значить незалежний суд, телефонне право — прощай навіки, з одного боку це добре, а з другого…

Дружина вийшла із залу суду в сльозах, і це його розбентежило до щему в грудях, правду кажуть: жінка — це вічна загадка, стільки літ прожив із пригаслою нині Вірою Пилипівною, а так і не зміг розгадати її широку душу. Не маючи спромоги народжувати більше своїх дітей, вона приросла невідбринілими материнськими чуттями до, власне, напівчужої дитини, пробачивши своєму законному баламутові його прогріх, може, й не на всі сто відсотків, але ж не покинула його, не заспівала: «баламуте, іди з хати». І то правда: куди ж його проганяти, як затіяли разом таку бізнесову структуру, що невідомо чим вона й закінчиться.