Микола Братан: Голодна кров

— На вовків можна полювати в будь–який час.

— Не скажіть, — заперечив Попруга. — Вовк живе за своїми законами, з ними треба рахуватися. Ось, наприклад, у нього народжуються вовченята. Їх же треба доглядати, годувати, — і тут же Василь Матвійович перейшов на філософський лад:

— Щоправда, тепер і вовкам немає спокою. Зазвичай вони паруються взимку, а тут маємо випадок прямо таки нетиповий: спарувався у теплу пору, і то не з вовчицею, а…

— Навіщо ви мені читаєте цю лекцію? — збурився Сахно.

— Так світ же перевернувся. Онде в Чечні…

— Причому тут Чечня?

— А притому. Як мені здається, вовки до нас прибиваються з Ічкерії: жахаються воєнної музики.

Міліціонер, зробивши якісь помітки в своєму потріпаному блокноті, вирік несусвітнє:

— Якщо побачите вовка, добре було б, щоб ви його сфотографували.

— А може, я його намалюю? — осміхнулася Дуся. — Розтиражуєте, повісите по всіх усюдах «Розшукується небезпечний злочинець».

— Можна й так, — погодився міліціонер. — Хоча… вони ж, вовки, всі однакові.

— Як і політики, — на повному серйозі докинув Попруга, і додав: — Це не мої слова. Так сказав нинішній ваш керманич, а тільки не про вовків, а про свиней.

— Не міг він такого сказати, — захистив свого найвищого начальника Сахно. — Я стільки літ служу в органах, а такого ще міністра у нас не було.

— Буде, — заявила рішуче Дуся, і спробуй здогадатися, що вона мала на оці. Попруга, щоправда, зрозумів це по–своєму:

— Все йде, все міняється.

Заспівав його мобільний телефон, полилася з вибриками мелодія, що покоробила міліціянта — «Мурка», хай їй грець, уже з естради її чути на радість братві розсобаченій.

Дзвонив володар знатної суки (Сахну про це знати зась), привітався, запитав, як він поживає після колосальної пожежі і, з усього видно, щиро запросив: «Приїжджайте на відкриття музею, а заодно й на родини».

— Як? — стрепенувся Попруга. — Що, знову?

— Еге ж, — коротко по–народному відповів саманівський фермер, що принагідно, виходить, ще й собакар.

— Скільки? — поцікавився жваво Попруга, а, почувши у відповідь «Дев’ять», гукнув у степову розлогість: — Їду! Могорич за мною! Заберу всіх!!

І тут же — до міліціонера:

— Вибачайте, але в мене сімейна радість: родини.

— Ну, це таке діло… Внуки? — роздобрів Сахно.

— Діти! Ось цього, що на воротах, братики і сестрички.

«Куди я потрапив!» — невтямав Сахно, але промовчав.

— До побачення, як буде що відомо — подзвоніть.

Дав візитку, а що — і ми не ликом шиті!

Попруга поїхав у Саманівку сам — Дуся квапилася додому, у неї о другій зустріч в бютівському обкомі, рекомендуватимуть своїх представників на заміну декотрих районних вождиків з регіоналів та й нашистів, котрі хоч і соратники, але куди їм до найсильнішої сили, до якої відносила й себе, а чому б і ні. Щоправда, гасло «Вийду заміж за бютівця» вона не сприймала, в постелі її уповні влаштовував позапартійний нині Попруга, донедавній «сельчук», а завтрашній — куди вітер повіє, туди й він, жити хочеш — умій вертітися.

По дорозі в Саманівку він заїхав до винрадгоспу, на щастя, директор був на роботі, і він, авансом, узяв у нього набір ексклюзивних напоїв, пообіцявши, що привезе й подарує найпевнішого вовкособаку, цуценя, звичайно, але виросте — звір буде.

Віктора удома не було, на воротах висів вигадливий китайський замок, одначе побіля дровітні на солом’яному підстилі забачив Тайгу, обсмоктувану рухливими сіренькими клубочками. Порахував: точно, дев’ять! Урожай нівроку!

— Вам кого! Пана Віктора? — залебедів дівочий голосок. Хупава степова красуня порівнялася з ним, опекла привітними карими.

— Його, — тільки й спромігся відказати.

— У нас нині відкриття сільського музею, він там.

Біля єдиної на все село землянки було завізно й гамірно. Над входом до новоспеченого музею красувалось не зовсім звичайне гасло: «Партії приходять і відходять, а ми залишаємось». Телевізійна група, що метушилась біля вхідних дверей музею, наслухала вказівки свого старшини, — це був знайомий для багатьох повнощокий, з чималими залисинами і, як видно, вже не зовсім тверезий улюбленець публіки Олег Пироженко. Голос його звучав не голосно, але владно:

— Партії нам ні до чого, «ми залишаємось» — крупним планом.

— Як же я відокремлю партії від цієї фрази? — невтямав оператор, — це був незамінимий Ромко, на відміну від редактора ще тверезий, не пив завчасу, аби руки не тремтіли.

— Роби так, як робить народ, — докинув багатозначно редактор, не мислячи образити жодну з існуючих партій. Свого часу він був членом КПУ–КПРС, певний період загітували його соціалісти, а нині — пішло воно все пропадом, — він пишався своєю безпартійністю, при нагоді цитував рядки якогось місцевого класика «Вступаю в партію, в якій мій батько був», а батько — усе своє свідоме життя належав до блоку комуністів та безпартійних, до другої частини цього незбагненного об’єднання.