Микола Братан: Голодна кров

— Ви пробачте нашій голоті, від неї можна нині чого завгодно чекати, довели людей до дикунства.

— Причому тут голота, — зітхнув Онисим.

— І то правда.

— А як там у вас?

— Дитина залишається з матір’ю.

— Я так і знав. Діло це тонке і незвичайне.

— Переживемо, — Халупський уже з постановою суду майже погодився, він тепер клопотався справді дикою пригодою в обійсті свого безлітнього друга.

— Де ж він, яйцеїд безмозкий?

— Лежить на веранді.

— У вас?..

— А то де ж? Відпустити його — до тюрми спровадять.

— Так, може, й по заслузі.

— Не певен. Мені здається, у нього щось із головою. Ходімо познайомимося.

Він лежав горілиць, худий, гостроносий, невідь–коли голений, з туманним поглядом глибоко запалих очей.

— Ну, здрастуй, — звернувся до нього Халупський, в душі його озвалося неголосна струна жалості до цього вар’ята, як говорила про таких Дарина Дмитрівна, земля їй пером.

Замість привітання той пролепетав:

— Простіть мені, більше не буду, прошу, не заявляйте в міліцію.

— Звідки ж ти і хто? — Халупський уже здогадувався, що за оригінал перед ним, але все ж таки запитав — мало чого може йому спасти на думку.

— Я здалеку, з Турківського району, що на Львівщині, — проказав з протягом яйцеїд.

— А як же до Дніпра прибився?

— Довго розповідати. Женитися тут хотів. Мій дружбан заманив: приїжджай, у нас тут природа кльова, дівчат — як маку. Справді, не обманув: цього добра тутка доста. Нараяв мені одну, нічого не скажеш, файна, хоч з лиця воду пий. І не комизилась дуже, як той мовляв: згодна, бери, я твоя. От ми й побралися, щось таке схоже на весілля зіграли, гроші в мене були, я квасолею торгував, зібрав дещицю. Ну, відгуляли ми ті запоїни, я на сьомому небі — така чарівна кобіта — моя, винайняв кімнату на краю міста, привезли нас туди дружечки, побажали щасливої солодкої ночі… Боже правий, якби ж то я знав, що то за ніч буде! Я, звичайно, був трошки п’яний, вона теж, але те, що потім відкрилося, геть вигнало з мене увесь хміль, ви не можете уявити!..

— Чого там, першу шлюбну ніч і ми переживали, — осміхнувся Халупський.

Онисим завважив:

— Тільки в різний час і на різних землях.

Йому згадалася несамохіть його не вельми досвідчена в жіночих звабах австралійка. Єднання їхнє мало надто безпристрасний характер, може, через те Господь не дав їм дітей, на яких так сподівався добросердий тесть, доня ж більше клопоталася котами, а в останні роки страусами. Довгоногими родичами отих симпатяг, що скалічили дивакуватого чоловіка, який лежав нерухомо на вузькому жорсткому дивані і скрушно провадив:

— Такого, як зі мною лучилося, нікому не бажаю. Я, мушу вам зізнатися, до жінок спроста підступитися не вмів, отож уперше в житті поряд зі мною лежала в короткій нічній сорочці струнка й повнотіла красуня, моя дружина, справжній Божий дар, і поки я гладив її згори донизу, вона впилася в мої зашерхлі губи своїми пухкими вологими, я спалахнув: жадана мить, зараз ми станемо одним цілим. Зляжемось, зіллємось, як два потічки з гір в долину. Та не так сталося, як гадалося. Тільки–но я заголив тую куцу сорочку, налаштувався скуштувати того меду, що спереду, — о Боже, свят–свят, стільника ж то не було, геть ніякої пролазки! Я жахнувся — що це, хто підо мною, дівчина чи… І тут вона як заплаче:

— Вибач, — благає, — хіба ж я винна, що такою вродилася. Але я жінка, жінка, я люблю тебе. Не кидай мене, мені хороше з тобою, і тобі теж добре буде, я все зроблю, що треба…

— Ось така мені була перша шлюбна ніч. Не знаю, чим би це скінчилося, але ж на ранок усі мої поплічники животи надривали: ну, то як, мовляв, ціла?.. Ганьби такої пережити я не зміг, зійшов з колії, чи, як тут у вас співають, «пропив воли, пропив вози, пропив ярма і занози». Коротше, спився, скотився в бомжі, та ще ж і захворів, геть усе в мені перегоріло, переклекотало. Дружечки й тут піднесли пилюлю. Тебе, кажуть, може врятувати яєшня, треба їсти удень і вночі, бажано з індичих або ж — ще краще — страусячих яєць… Ось тепер і маю. Судіть мене, карайте, тільки не здавайте в міліцію, хоч хто ж мене тяжче покарає, ніж я себе сам…

На цьому він закінчив свою гірку сповідь, глухо закашляв, очі запитально скидав то на господаря, то на гостя. Першим озвався Халупський:

— Міліція тут, і направду, не допоможе. Рідня у тебе, мати–батько є?

— Круглий сирота.

— Я теж сирота, — промовив задумливо Онисим. — Що ж будемо діяти? Треба тебе рятувати, але перш за все злікувати себе мусиш сам. Я, звісно, допоможу. Маю, що їсти, що пити, поставлю тебе на ноги — будеш своїх кривдників стерегти. Ми ще ферму страусячу створимо. Либонь, і яєшні нетутешньої скуштуємо.