Микола Братан: Голодна кров

Додому їхали разом, він кермував мовчки щойно придбаною іномаркою, а вона дала волю словам, шмагала, як ніколи дотепер, навіть тоді, коли дізналася про його безмозкий перелюб (наче перелюб може бути мозковим):

— Що й треба було довести! Не здатний ти ні на яке путнє діло, ото лише й спромігся дитя застругати, бахур кривоногий, це ж яким треба олухом бути, щоб програти суд, коли всі карти були в твоїх руках!

— Які в біса карти, — спробував огризатися, і не радий був, що розкрив рота.

— Ти до кого звертався за допомогою? Чи тобі повилазило, хто вони сьогодні, твої адвокати довбані? Регіони, регіони!.. Друг твій Половинко правильно зорієнтувався: у Верховній Раді від БЮТу, поряд з Яворівським і Мовчаном сидить, а ти — в дупі.

Мовчав. Намарне було переконувати її, що не все те золото, що блищить. Сміється той, хто сміється останній. У свій час Половинко входив до партії Вітренко і Марченка. Він же ніколи не спокушався на демагогічні пасажі, як тієї, так і цієї. Одначе треба визначити: сміятися рано. Але й плакати не варт.

— Завтра Настя буде в нас, — відречено зронив, коли добралися до одноповерхової «вілли» на краю міста — будинок був розлогий і ревно оздоблений, хоч архітектура його стояла по коліна в совкових обмеженнях. Поряд красувався палац, як дача Вінського, — по телевізору не раз демонстрували, та хіба тільки цей колишній соціаліст, нинішній бютівець має таку «хатинку». Ця збудована недавнім головою обласної ради, якого на минулих виборах прокотили на вороних, і він тепер «гибіє» в столиці на далеко не рядовій посаді.

Машину в гараж не заганяв — відразу ж зібрався в степ, подивився, що там діється в саду.

— А що там у ньому може бути? — заперечила сердито дружина.

Вона таки, здається, ревнує його до саду, адже саме там нагледіли хтиві його очі ту, що скаламутила її життя.

— Подивлюсь, чи молоді саджанці вкутали від зайців.

— А на біса ж агронома тримаєш!

Не запитувала — стверджувала.

— Розвіюсь.

— Розвіювало б тебе!..

Пішла перевальцем до будинку і то не в хороми — до кухні, зараз нагріє води, заварить чаю «Похудай», цей напій, буцімто й нерви заспокоює. Він у таку терапію вірить мало, його заспокоюють степ, розлоги саду–винограду, який цього року, слава Богу, дав непоганий прибуток. Тож і вирішено додбати площі під яблуні, буде, нівроку, куцехвостим забава серед зими. Агроном, статечний і тямовитий чолов’яга, своє діло знає, порадив саджанці одягти в білі «гольфики», краса, нічого не скажеш, хай зайчиська вибачають, деінде пошукають в холоди роботу своїм зубам.

Несамохіть у дорозі пригадав ту хмільну її просьбу «Подаруй мені сад». Хміль як є розвіявся, сад квітує і плодоносить, а між ними не те що не любов, а розлука, розмир, він і не запримітив, як затягло її в ту чортову наркозалежність, сам же, либонь, призвів до того, так ніби ж не залишив її поза увагою, квартиру купив, за дитя уболіває, — блакитнооке пташеня стало найдорожчим скарбом його безалаберного життя, ще ж і дружина, на подив, долучилася до цього свята, яке захмарене сьогоднішнім рішенням (постановою, не було б їй добра) обласного апеляційного суду.

Мама була на суді, абсолютно твереза, трималася гідно, незалежно, жодної сльозинки. Вердиктом задоволена, заявила в додаток до судових премудростей: дитину від батька не відторгатиме, хай допомагає виховувати, але я її мати була, є і буду, тільки так, не інак.

Вечоріло. Сад зустрів його благосною тишею, незбагненною задумою, посеред нових насаджень здибав агронома — коренастий, сивочолий, з шорстким вусом, ішов йому назустріч і, перше що запитав, — це ж ні для кого з фермівців не секрет:

— То як там?

— Як завжди. Не будемо про це. А що у нас нового?

— В нас усе — як і раніше. А ось у нашого сусіда… Приходив, питався вас.

— Що таке?

— Не знаю, як це назвати. Крадіжка, надзвичайна пригода… Одне слово, неприємність. Якесь, даруйте, стерво залізло в страусятник, закортіло яєшні нетутешньої.

— Викрав яйця? — Халупський нараз призабув усі свої судові непереливки, новина його ошелешила: це ж треба, немає спокою і австралійським страусам, не кажучи про його старшого побратима, що не відійшов іще від сестриної смерті.

— Страуси хоч цілі? Живі?

— Та цілі, неушкоджені, а ось той, хто їх потурбував, — лежить колодою.

— Що з ним? Онисим підстрелив?

— Самі птахи–австралійці розібралися з крадієм. Перебили руку й ногу. Сила в них дивовижна.

За кілька хвилин він уже був біля степової вілли. Потискав руку її господареві, приспокоював його як умів: