Микола Братан - Голодна кров

— Залишайтесь удома, я сам піду на зустріч з порушником нічного спокою.

— Будь обережним, вовки бувають скажені. Недавно по телевізору передавали, що на Донбасі…

— Так ми ж від Донбасу далеко — ідіть відпочивайте, узавтра я покажу вам вовчу шкіру, — сказав Віктор, не будучи певним, що йому вдасться направду вполювати хижого заброду, — у нього нюх такий, що запах рушничного пороху відчуває за десятки гін. Він скорше хотів зарятувати зниклу Тайгу, яка не інакше подалася на вовчий зов, у неї таке побачення вже було, і, по всякому видко, спогади про ту зустріч донині не розвіялись. Її гнітила самота, яка тільки може бути в собачому серці, а, можливо, й душі, хіба ми так усе і знаємо про наших молодших братів–сестер.

Від хати стежка вторована в поля, які не поспіль і не завжди нині можна цим святим словом назвати. Викошене від бур’янів влітку просторисько лежало забуте й безгучне, таж навіть мишва не шаруділа, яка, зважаючи на тепле передзим’я, ще не закрила своїх нір. Як вибрів на стерновище своє і сусідове, де взявся, вистрибнув майже з–під ніг зайчисько, молоде, необізнане, жаль у такого й цілити, що він і не зробив, навіть рушниці із–за плеча не вивільнив: живи, куцохвостий, та стережись, не потрап на очі сестричці, десь тут була нора лисяча, біля якої куряче пір’я стелилося, але де тепер хазяйка того пристанища, може, зготовлена вже на шапку якомусь мисливцеві, чи його дружині, доні. Уполювати лиску в наші дні — треба мати дужі ноги — степові розлоги обійти, та й везіння, бо вона спроста на очі не з’явиться, хіба що захопиться мишкуванням, не вчує небезпеки.

На стерні таборилися перепели, звільна випурхували майже нечутно, либонь, спросоння, хоча який же в них сон, окрім лисиць, чатують на пізню вечерю тхори, куниці, яких достобіса розвелося в колишніх корівниках та свинюшниках, що куди не піди, не поїдь — жаліються в небо руїнами, там же знаходять собі сховок і родичі того, що наразі вив на місяць, хоч напевне робив це не в розваллі, а посеред степу, всіяного місячною порошею.

Стежка розчинилася в заоринах ревно спланованого поля, належало воно — і не одне — можновладній особі, спритному (крутому) орендареві. Сьогодні він не простий орендар — губернатор у масштабі району, щоправда, ходять чутки, що небавом до цієї його посади додасться префікс «екс», одначе, як давніше мовили, кадри такі на дорозі не валяються, спливе як не тут, так там, він бо з команди провладної, а це важить багато, повалити такого стовпа тяжко. Достеменно, як іти по заоринах, де навіть череда не ступала донині — заборонено пускати худібку на поля господаря району (бодай невдовзі, можливо, й колишнього).

Поза переораними площами пішло знайоме — перезнайоме будячище, вдовині паї, як називають їх сельчани, навіть в оренду не беруть ці нещасні гектари з вельми благорядних міркувань: старість усе–таки треба поважати, окрадай кого завгодно, лише не героїчних трудівниць колгоспних полів, ферм, навіть будівельних майданчиків, у війну, коли чоловіки на фронтах билися, набули вони, тоді юні, цих спеціальностей, та так і чаклували з цеглою та камінням до глибокої пенсії. Бур’янам на вимушених перелогах — поспіль розкіш, привілля, чого тут тільки не вибуяло за літо — пирій, курай, буркун, а над усім цим травостоєм вивищуються будяки, воно хоч і рослина–шкідник, а для бджіл явний медонос, Іван Антонович свідчить, що з них мед, дарма що трохи гірчить, проте корисний, буцімто виразки шлунку лікує. Щоправда — усміхається пригаслими очима — мед при цьому належить настоювати на шпагатівці, яку він же самовіль і жене, уміє це робити зі смаком, ось тільки так і не втямить, чому цей лік шпагатівкою звуть. Хіба що скручує тебе, як шпагат…

Колонія бур’янів оточена з двох боків курганами, «одна гора високая, а другая низька». На лівому, нижчому, хтось із сільчанських винахідників змайстрував легкокрилий вітряк, що крутився день і ніч навіть у безвітря. Видавав при цьому дивний звук, який нагадував кошачий плач. Ні на кургані, ані довкола нього — жодної мишиної нори. Колись були, тепер затоплені згонами в дощову пору.

Високий курган світив удень і вночі безтравною голомозиною, носив на собі рани — сліди колишніх і теперішніх розкопок, навершя мав пласке, хоч вертоліт на ньому саджай. Улітку в розпал курортного сезону відпочивальники, їдучи до моря, завертають зінкола на цю степову Говерлу, обідають у затінку жайворонка (десь є такий вірш), чаркуються у передчутті морського раювання, нетерплячі жіночки роздягаються з приємністю мало не догола, смажаться на степовому сонці — на морі цього не спізнаєш. Тут немовби на виду усього світу, як далеко видно тобі і — тебе.