Микола Братан - Голодна кров

— Ну і чим же цей прогріх закінчився? — зацікавило Халупського.

— Доганою із занесенням. Тоді йому приписали ще один переступ: ходив у гості до власівця. Це був не менший гріх, ніж сексуальна розпуста. Але ж і це пробачили, учений він був, як то кажуть, від Бога.

Перед тим, як виїхати з Асканії, Онисим навідав могилу колишнього доброго знайомого. На його пам’ятнику з чорного граніту, крім пониклої чашечки тюльпану, було викарбоване страусине перо.

Якщо не зраджує пам’ять, він знав автора цієї брошури, відомого в краї ученого–зоолога, який десь у шістдесятих привозив у Саманівку студентів–біологів на практику — вивчали фауну і флору степової зони. Тепер, як свідчила передмова до книжки, учений–краянин відійшов у засвіти, але, читаючи його записи, Віктор навіч уявляв цього спокійного, мудрого чоловіка, вельми схожого на тракториста чи комбайнера, одначе ж — доктор наук та й журналіст, ба навіть письменник, не останній в ряду.

Подобалась мова, стиль. «Понуро йдуть воли, запряжені в ярма, а за возом бредуть люди, повертаючись із каховського базару, куди закинула їх доля, щоб купити чи обміняти барахло на харч. Бо вдома на них чекали голодні діти.

Стемніло, зморені люди попросились переночувати до двору, що стояв окрай села.

— Агов, господарю, пусти переночувати, бо втомилися, а ще йти далеко.

Подвір’я було добротне. Міцна оселя, хлів, намет, погріб. Господар зважив на прохання базарян, припросив:

— Заводьте волів на подвір’я, ставте під намет, самі заходьте до хати.*

Як і чим те гостювання обернулося для подорожан — читати і то моторошно, а наяву ж було — жах, страхіття.

Коли гості поснули, господар у парі з сусідом намислив — поповнити свої комірчини, а заодне й гаманці.

— Люди чужі, як зайшли до двору, ніхто не бачив, рішимо по черзі, щоб не зчинили ґвалту.

Страшна оповідь нагадувала письмовий переказ школярки, що потрапив до музею. Тільки ж тут картина відновлена в деталях.

«Чекали пізньої ночі. А коли проспівали перші півні, чорнодуші люди почали по черзі виводити базарян у погріб, де з ними без ґвалту кінчали. Першими порішили господаря і візницю.

Останньою була середніх літ жіночка, яка зрозуміла все, і почала слізно прохати убивць пощадити її:

— Візьміть усе, відпустіть мене до діток, я зроблюся глухою, німою, нікому нічого не скажу.

При сяйві місяця, що проникало в погріб крізь прочинені двері, зблиснув ніж, жінка збагнула: це кінець, і направду зніміла, зшерхла, тільки очі кричали безмовно перед тим, як закритися навіки.

Склали трупи на підводу і до світанку вивезли їх подалі від села й зарили посеред степу — ані сліда, ні просліду. Волів одпустили галасвіта, нехай живуть…

Зниклих безвісти багатих базарян з далекого хутора розшукувала відтак міліція, приїздили й до хати окрай села, розпитували її господаря, чи не знає він що про постраждалих, — ні, не чув нічого і не бачив, чи, навспак, не бачив і не чув. Розпитували і сусіда, напівглухого тетерю, той відповідав плутано і непевне: га? що? кого? Ні, він уночі спить, бо вдень копає криниці людям, наморюється — страх. Міліція те белькотання сприйняла по–своєму: копай криниці, але знай: ми теж копаємо, ще зустрінемось, може, згадаєш дещо… Однак, зустрітися з ним заживо не довелося: невзабарі після тієї розмови копача–колодязника знайшли в недокопаній криниці з ножовою раною побіля серця — так і не постала та криниця на в’їзді до села, як вирішено було на сельчанській раді. Розбиратися з причиною цієї загибелі міліція не стала — голод заполонив степи, не до бандитів. Онде, як не там, так там людоїдство, зернові склади окрадають, вчинено напад на сапетку з кукурудзою, люди з голодівки зерна наїлися, дорогу від складу до села трупами всіяли. Є робота для карального меча революції.

Убивцю так і не знайшли, полишилася тільки нерозвійна чутка — легенда про днедавню трагедію голодного року, ось де і в шкільному переказі про цей, а чи інший випадок ідеться, а ще ж виорали останки тих чи не тих безвинно убієнних, у чоловічого скелету палець на правій руці відрубано, таки щось там було на ньому, а як там у дівчачому переказі; — діамантовий перстень, на все їхнє село ні в кого не було подібного, лише в Пилипа Крамаренка, одні жаліли подружжя, яке невідь–де зникло після базарювання, а декому не йшло з помку, куди подівся дивовижний перстеник, буцімто самим Столипіним подарований ревному селянинові. Щоправда, подарунок той, бач, оберегом чоловікові не став, скоріше навпаки.