Микола Братан: Голодна кров

Попруга ледве пробився до учасників мітингу, що стояли біля входу, вислухав привітальне слово якогось районного бонзи, — «В наш трудний час ми живемо не хлібом єдиним (Боже, який мудрак!), але й віддаємо належне духовним цінностям, до яких належать і музейні експонати, своєрідні свідки нашої історії».

Суперечливого виступу до кінця Попруга недослухав — до нього притерся знатний тележурналіст, потис руку і відразу:

— Після цього тріпача запишемо тебе.

— А що я скажу? Про що?

— Села вигибають. Але «не все так погано в нашому домі». Ось приклад — Саманівка. Живе, хлібодарює, і, тут цей краснобай має рацію, дбає про хліб духовний.

Щось подібне перед телекамерою він таки проказав, а відтак разом із сельчанами ревно видивлявся експонати, демонстрував свою зацікавленість минулим і сучасним типового степового села, довго стовбенів біля стенду, присвяченому голодоморам — 21–го, 33–го, 46–го років. На щастя, жодного з них він не переживав, але батьки, діди, — і згадувати годі. Були і в його селі убивства, людоїдство.

«Сьоме питання» після такої події відзначали в кав’ярні «Марія», названій на честь її колишньої володарки, портрет якої виставлений в музеї, господарювала тепер в кафе її дочка, що нагадувала чимось Попрузі його баптистку, але ця набагато молодша й не така пащековита, як його благовірна.

Телевізійна бригада набралася по повній програмі, здиміла по–англійськи, не прощаючись, а він по завершенні традиційної учти поїхав з Віктором до його крайньої хати і щедрого собачатника, що радував його погляд і, звичайно, душу, сказано ж, — не хлібом єдиним.

— Ну й молодчага Тайга! — похвалив її, не зважаючи на те, що вона невдоволено загарчала, вгледівши гостя, котрий перед цим уже стовбичив за воротами.

— Тут заслуга не лише Тайги, але і її обранця, не знаю, до речі, як його звати.

— Я назвав його «Абрек». Більше, ніж певен, прибився він із–під Грозного.

— Бачив я його два місяці тому на кургані, стояли з Тайгою мов пам’ятний знак не знаної нам любові.

Тайга замовкла, гнівно дивилася на гостя, що давніше приїздив сюди, забрав її дітей, чи не за цим і тепер пригнався з невідомого краю. Одначе як можна сьогодні відлучати ці сліпі і глухі створіння від маминих сосків, від тепла її тіла. До слуху її долітали слова цього абрека, слова такого ніколи раніше не чула, проте в ньому щось озивалося тверде і грізне.

Чоловіки піднялися по широких рипучих східцях на всуціль засклену веранду, про що вони там гомоніли, Тайга уже не чула, розмова ж була, крізь вікна видно, не з простих.

Попруга передовсім виклав перед господарем набір коньяків і вин. Той знітився.

— Я до цього не схильний.

— Прошу, візьміть. Це мій презент. Я хазяїн свого слова: пообіцяв — привіз. Ну, і як сказав: забираю усі дев’ять.

— Постривайте, їх же відлучати рано — тільки–но народились, ще на світ божий не дивляться.

— Готовий забрати їх з матір’ю.

— Ні в якому разі, ні за які гроші Тайги не віддам. Це мій скарб, оберіг, частка мого життя. Тайга, одне слово.

Попруга здогадувався, що так воно і буде, гроші тут, навіть великі, не подіють. Він одкрив свій потаємний гаманець, якого витяг з внутрішньої кишені картатого сірого піджака, й поклав на стіл річ, воістину безцінну.

— Віддаю за Тайгу родовий перстень, від мого діда батькові дістався, а від нього мені.

Віктор пильно оглянув брильянтове диво, що переливалося всіма кольорами райдуги, оповите сріберною опуклою літерою «С». Може, справді подарунок від Столипіна.

— Берете?

— Ні.

— Чому?

— Треба про це у вашого діда запитати. Але ж він у засвітах. Намарне турбувати його прах. Слава Богу, що ми живемо, правда, не зовсім так, як треба, не кучеряво. Плинемо без керма і вітрил, та нічого, оговтаємось. Онде уже речиста прем’єрка, достоту, як Сталін колись, прорікає: «Жити стало краще…». На «веселіше» — духу забракло.

— Дивний ви чоловік, — завважив щиро Попруга.

— Такий, як є, — відказав спокійно Віктор.

2007–2008 рр.