Микола Братан - Голодна кров

— Блін, нам іще цього не вистачало, — прийшов до тями Калінін. — Якщо штормове попередження, якого ж хріна ми вийшли у відкрите море?

— Ти ж сам наполіг на цьому, як тільки завантажили трюм.

— Та ж думалось: як ліпше…

— А вийшло як завжди, — процитувала Ірена видатного політичного діяча братньої Росії і притьма метнулась до туалету — її починало нудити.

Калінін тим часом подерся нагору, ледь не звалився зі східців, але таки вибився в розшагакані дверцята, звідки в каюту рвійно сипалися холодні солоні бризки.

— Надіньте рятувальні пояси!! Де Ірена?! — кинув капітан два червоних круги, Калінін ухопив їх, один тут же причепив до свого крутого живота, а другий опустив по східцях униз:

— Ірено, де ти там, це — тобі.

Судно нараз піднялося стовбула. Калінін звалився з ніг і покотився до звированої чорної прірви, лише встиг проволати:

— Ірено, виходь з каюти, чуєш?..

— Полундра!!! — кричав капітан, але його мало хто чув. Рятування потопаючих — справа рук самих потопаючих. На морі це правило діяло теж.

Буря знущалася над виробленим судном заввиграшки, крутонула вліво, вправо, а відтак здибила над п’ятиметрову хвилю — і з одного плавзасобу нараз вийшло два, обидва, ніби наввипередки, булькнули на дно…

З дев’яти членів команди і двох пасажирів на берег витягли рятувальним катером трьох: капітана, кухаря і володаря цінного вантажу, чоловіка–велета, котрий відтак, мокрий, як хлюща, змалілий, переляканий, грівся біля розпеченої рибальської пічурки, раз–по–раз допитувався в капітана:

— Що з вантажем? Що з рибою?

Той німував, з–під генсеківського надбрів’я зле дивився на триклятого бізнесмена, де він узявся на його голову, урешті не витримав, загнув у три поверхи:

— Яка риба, кретин! Що з Іреною?! Ти ж її з каюти не вивільнив, свою шкуру спасав!..

— Я–ак, хіба вона — там, на дні?..

— Дійшло, як до жирафа… Тобі це, блін, до фені, а мені — тюремну баланду сюрбати!..

Озвався кухар, переборюючи тремтіння неймовірно худого тіла:

— Зараз там борщі варять.

— Заспокоїв кок, ні хріна собі…

А й направду, наслідки передбачалися невеселі, плачевні. Калінін знав, що після таких катастроф обов’язково чекай судових вердиктів, — улюблене слово Ірени, царство їй небесне.

— Вихід знайдемо, покари уникнемо, треба шукати найнадійнішого адвоката — бабки. І ми їх знайдемо. Мені нагально потрібен мобільник, мій зіпсований, водою залило.

Рибалки — люди подільчиві, піднесли сякий–такий «Siemens», Калінін з трудом набрав призабутий номер господаря кав’ярні «Коста–ріка». Відповіді не було.

— Що за чорт, напився або з бабою в кущі завалився.

— Наберіть номер ще раз, у нас риба з першого закидання не ловиться, — сивий, видублий морськими вітрами чолов’яга зміряв Калініна співчутливим поглядом, але десь таки в глибині його западистих очей проглядався й незлий осуд на адресу тих, що намагалися перехитрити стихію, от і «маємо те, що маємо».

З третього заходу вдалося–таки додзвонитися до Рикова, проте голос його видався Калініну геть відчужілим, майже що незнайомим.

— Костю, це ти? Що з тобою, простудився чи, може, той…

— Не п’ю, третій день ані грама в рот не беру, на валер’янці сиджу.

— У чому річ, поясни?

— Ви ще питаєте, бандюки довбані, це ви, ви, пізнаю ваш почерк!!. — захлинався голос по той бік Турецького валу. Ніколи давніше Калінін такого з вуст свого поплічника не чув, суперечки були, одначе тон їх не порівняти з цим, що долинав здалеку.

— Та що, врешті решт, сталося, говори по–людськи. Ти — де?

— Біля розбитого корита, біля згорілої «Коста–ріки»!

— Що, зовсім згоріла? Однак при чому тут — ми?

Рибалка, який поділився своїм мобільником, замахав правицею перед очима: гаси, мовляв, балачку, всі гроші вибереш. Калінін би і припинив розмову, та Риков повідомив прямим текстом:

— Юхненко вимагав на лапу, я не дав, тож він погрозив: пущу за вітром. От і пустив.

— Так він же закордоном!

— А рука його загребуща тут, розплата відбулася. Не думайте, що я це залишу так. Око за око!

Калінін сповага віддав рибалці мобільник, підвівся з каракатого стільця на повний зріст, вичавив з посинілих соковитих губів:

— Упору можна вішатися.

— Не спіши, — відкарбував капітан. — На суді постанемо разом, пліч–о–пліч.

— Причому тут я?

— Аякже, ти не винен. Кров твоя голодна зіграла, не нажеретесь ніяк, довбані крези місцевого розливу, абрамовичі, ахметови, пінчуки!..