Микола Братан - Голодна кров

— Ну?..

— Здрастуй, — підвелась зі стільця і ступила півкроку назустріч йому.

— Чим зобов’язаний? — поглинав її туманно зблислими, давно не збентежуваними очима.

— Покаятись приїхала. Пробач, прости за те, що було і чого не було…

— Це навіть дуже цікаво. Чого ж саме — не було?

— Можна — без слів?

Виставляла на каракатий пластмасовий стіл «спрайт», цитрусові, горіхи. Помітив — руки злегка тремтять.

— Ти з блоку помаранчевих?

— Соціалістка.

— Навіть так. Звідки приїхала?

— З Криму.

Таке повідомлення Артема не могло не зацікавити. Наскільки йому відомо, вона ж сибірячка.

— Що ж ти в Криму робила?

— Посуд мила в будинку творчості письменників. Там і прилучилася до партії Мороза. Наша завгоспиха загітувала, вона ж там секретар парторганізації. Якби ти бачив, як, бідна, пережила поразку на парламентських виборах: мало інсульту не схопила… Та ти їж, пий. Вибачай, що все пісне. Ну, чого ти хмуришся? Сердишся, злишся? Я ж прошу вибачення, каюсь. По–дурному тоді вийшло. П’яні ми були. А тут ще єгері нагодилися. Вони вас до міліції здали. А я…

— Знаю. Дві заяви написала. В одній: підтверджую, що ґвалтували, а в другій — ні. Юліанові твоє оте покаяння, бач, допомогло, а мені — до фені.

— За нього сплатили круглу суму.

— А мені дали круглий строк. Зрештою, я його заслужив. Ми тоді оборзіли.

— Я була в прокуратурі. Написала третю заяву. Щоб переглянули твою справу. Я на тебе зла не маю. Забула.

— Наївне дитя!.. Як той мовляв, даремна гра. Мені тут обіцяно дострокове звільнення, а я не хочу.

— Як? Чому?

— Не хочу — і квит. Ні до кого мені на волі йти.

— А до мене?

— Блін, ти що — жартувати надумала?!

Артема збурило. Вона, справді, при здоровому глузді? Там, у Криму, либонь, перебрала нашого брата, числа немає.

— Довго ти над цими словами, думала?

— Це не слова. Мене життя дечого навчило.

— Письменники допомогли?

— Ну, навіщо так зневажливо, є й серед них порядні люди. Відпочивав торік два терміни Петро Цокота з дружиною. То справді інженер людських душ. Я йому про себе нічого не розповідала, а він прочитав усі мої ходіння по муках.

— Екстрасенс.

— Людина, душа.

— А дружина ж як на це дивилася?

Альона злегка по–доброму усміхнулася.

— Ми з ними за одним столом обідали.

— Як? Ти — з письменником?

— Він так наполіг, і його дружина теж. А був там ще московський геній Курносов. Той рішуче протестував, що я з ними за одним столом. Чистолюб, бач, а вночі п’яний до мого закамарка придерся, нічнушку мою роздер, я відважила йому кілька ляпасів, зняла ясу…

— І що ж, його не судили за спробу?

— Мене вигнали з роботи. І хто б ти думав посприяв цьому? Партай–геносе, соціалістка! Курносов же — російський комуніст, а в них — дружба, інтернаціонал. Отак мене життя вчить. Після того кримського інциденту, чесно кажу, забаглося мені в знатний пансіонат «Чорномор», на острів Джарилгач, а тільки не задля груповухи, а з тобою, одним…

— Альоно, блін, не дратуй мене, не дрочи!

— Але ж ти тоді, справді, мене хотів, я ж відчувала, в тобі така була жага, і то не від спиртного…

— Згадала…

— А ти — згадував? Хоч раз?

— Чому — раз?

Вона зблизилася до нього впритул, розчахнула легку, строкату кофтину, біло замаяли гордовиті сугірки грудей.

— Цілуй, як там на острові. Тоді смакував одну, а зараз — обоє твої… Я вся твоя, лише твоя!..

— Альоно! Відьмо! Що ти дієш зі мною! Де ти взялася на мою голову!

— Не на голову, на щось інше… Бери мене, увійди в мене, як ти хочеш, як тобі подобається!..

Лежали в обіймах на твердому вузькому ліжку, прикриті простинкою, що вона прихопила з собою. Шепотіла зшерхло:

— Не сердишся? Пробачив? Добре було?..

— А далі що? — запитанням на запитання.

— Заберу тебе звідси, поїдемо в Сибір.

— Що я там робитиму?

— «Сибірячку любити можна, якщо станеш сибіряком». Колись твій земляк отак–о написав, побудувавши на Днях літературу в Тюмені.

— Ти так прямо звихнулася на літературі.

— Це не гірше, на чому в житті можна звихнутися. Я хочу, щоб ти любив сибірячку.

— А вона — мене?

— Не віриш? Доведу, цю ж мить, наразі! Дай–но я тебе обцілую, вицілую, щоб не сумнівався!..

Через три доби Артем Кукуруза прийшов до Сергія Івановича з однією–єдиною заявою:

— Згоден — достроково.

— Я вірив, що так воно і буде. Вітаю — з одруженням.

— Так іще ж…

— Чого там: уже!

Не ждав, не чекав Владлен Калінін такого удару в спину від свого бізнес–партнера, і ві сні не могло, далебі, примаритись. Усе йшло, як не можна краще, дві дійні корови — криворізький метал і таврійський чорнозем — давали такий удій, що тільки постукай об дерево та порадій.