Микола Братан - Голодна кров

— І в нас також.

— Але ж Куба — соціалістична держава!

Те, що відтак сказав товариш Педро, ошелешило всіх: Фідель Кастро, який все ще хворіє, заявив, що він був і є утопічним соціалістом.

— Не може бути! — секретар прогресивної прогресивної компартії України це не тільки подивувало — ба навіть обурило.

— Фідель — залізний марксист!

Вона пам’ятає, як він у шістдесят якомусь році на мітингу у Москві, стоячи поряд із Хрущовим, гукав на весь голос «Віва Ленін!». Тоді ж один поет про це написав «Бородато–юний Кастро, що гукає «Віва Ленін!» так, що чує білий світ».

— Призрачно все в этом мире бушующем, — хмеленіючи, з виспівом проказав Курносов.

Білорус вирішив узяти віжки правління в свої руки і проголосив тост за майбутній союз Росії, України і Білорусії. Комуністичний фінн ніби поміж іншим зронив:

— Фінляндія якось обійшлася без Союзу.

— Польська теж, — підтримав його шляхтич, повнощокий, з туманистим сірим поглядом запалих очей. — Правда, з нас вистачило РЕВ чи, хай буде СЕВ.

— А тепер ви пішли в НАТО.

— Не ми пішли — воно прийшло до нас.

Господар, дещо спантеличений таким ходом дискусії, мило осміхнувся і запропонував:

— Товариші, давайте краще пісню заспіваємо.

Затягнув мало не фальцетом:

Белый аист летит

Над Полесьем родным.

Надія Семенівна, до співу невдатна, вигукнула по–русски і по–білоруському, чи по–українськи: ”Даешь Союз! Нехай живе Союз!».

Курносик налив повну чарку бєловежської, випив до денця, а вже потім проголосив:

— За утопический коммунизм!

За своє життя Сергій Іванович Сиворакша змінив цілу низку посад, у трудовій книжці вже немає вільного місця для записів. Ким він тільки не був. Починав з комсорга радгоспного відділку, виріс до інструктора райкому комсомолу, працював у конторі «Вторчермет», у райспоживспілці, в автоінспекції, в міліції, нарешті ось має високий, далі нікуди, чин— підполковник, начальник виправної колонії суворого режиму, призначений на цей делікатний пост іще за рекомендацією обкому КПУ, а тепер він позапартійний галушка, але твердо стоїть на сторожі законності в незалежній, суверенній…

Просторікувати на цю тему Сергій Іванович не любить, але доводиться. Останнім часом його служба ненастанно в полі зору державників, ідемо ж до Європи, треба, щоб і в тюрмах пахло нею. А спробуй–но прирівнятися до замежних в’язниць, у нас іще ті залишки від Гулагу, від соціалізму. По правді кажучи, Сергій Іванович не вельми який поборник демократизації довіреної йому ділянки триклятої роботи. У державі безліч знедолених, гнаних і голодних, а тут, за гратами, триразове, у міру калорійне харчування, надійне тепло в бараках тоді, як у містах і селах люди мерзнуть у студеницю, ба навіть є випадки — замерзають. А лікування, уявіть собі, не те, що на волі, — тут безплатне, за сучасними методиками.

Про ці та інші «вигоди» утримання засуджених розповідає він письменникам місцевого розливу, які мало не за календарним планом навідують колонію, виступають перед засудженими, а відтак обідають у ній — певна річ, за ексклюзивним меню, де є таке, що зекам — зась. Надто цікавиться справами колонії один із «інженерів людських душ» (зараз так не кажуть, а було). Усе йому розкажи, розкрий поспіль таїнства виправного закладу, який настільки виправний, наскільки й навпаки. Той, хто сюди потрапляє, святим та гожим не стане, бодай буде щоденно замолювати свої гріхи в церкві, що ось уже десятий рік, як відкрита в їхній конторі. А втім, нівроку, бувають винятки. Ба навіть — хочеться вірити, — є тенденція справді до позитивних наслідків його нелегкої роботи. За минулий рік не було жодного «возвращенца» — як це буде по–нашому? «Поверненця»? Дике слово, не дуже благозвучне.

Серед тих, котрі «мотають строк», трапляються усякі, з одними можна розмовляти по–людському, він тебе якщо не зрозуміє, то хоч десь там сам себе збагне: сволота, не лише своє життя зламав, а ще ж і мамоньці рідній серце вразив, родину власну лишив поза межами сімейної радості. Інша справа — садисти, вбивці, запеклі бандюги. З–поміж останніх на особливому рахунку один жевжик, онук секретаря райкому партії, з того району, де починав свою трудову біографію Сергій Іванович. Уже неоднораз колишній партійний вожак просить його допомогти вирвати безпутнього онука з–за грат, але щоразу доводиться розчаровувати Микиту Сергійовича (так зовуть бідолашного діда), ну, як ти цього подонка порятуєш, як у нього це вже третя «ходка», та ще ж і яка: дорогоцінні серги виривав разом з жіночими вухами. Дідусь через нього інсульт пережив, та онукові абсолютно байдужки, крав і далі крастиму, плював я на марксистську мораль. Так, чого доброго, пришиє собі політичну статтю, але ж у нас тепер політв’язнів не значиться.