Микола Братан - Голодна кров

Усі на такий жарт осміхнулися, а Віктор припросив:

— Якщо так, то ходімте до нашої столової. Це, до речі, натуральна кухня, онде навіть мисник зберігся, ополоник і ложка дерев’яні, все, як давніше. Але одна штука новочасна: благородний напій з Німеччини — «шнапс», приніс недавно ветеран–механізатор, у нього німці жили, приїздили могили своїх родаків шукати, пляшку залишили, як сувенір.

— Сувенір гарний, але малуватий, — констатував Пироженко, як уже скуштували того закордонного напою, закусивши соковитими яблуками.

— Я з’їжджу куплю нашої, з перцем, — зголосився Попруга, але Пироженко заперечив:

— Це від тебе не втече, по дорозі купиш, а зараз треба помізкувати, як же ті ікла до твого лісу доправити. У нас для них місця немає.

Гостинний господар запропонував:

— Візьмете мій автопричіп, він мені не дуже нині потрібен: урожай з поля перевіз, а на базар не їжджу, ігнорую. Там перекупники розкошують.

— Не сказав би, — докинув оператор. — Інший у бутику цілий день стовбеніє, а відтак нічим за місце заплатити.

— Знає життя, — похвалив колегу Пироженко.

Він теж знав. Аби ікла в дорозі не трясло, накидали в причіп сіна за його порадою, а щоб цуцики на ходу не повистрибували з «каруци», накинули зверху риболовецьку сітку, що випадком знайшлася у господі — закутувала стіжок люцерни, аби його не розкривали гуси.

Була, однак, інша проблема: збунтувалася проти розлуки з дітьми Тайга, гавкотіла, гарчала, рвалася з прив’язі, видивляла ображені очі на господаря і нежданих гостей.

— Тайга, тихо, сидіти, замовкни, — не знав, як заспокоїти псицю Віктор. А оператор зронив:

— Бач, сука, а за дітей горою. Не те, що деякі жінки.

Пироженко поправив:

— «Сука» тут не до шмиги. Псиця — більш підходить. А взагалі — мати, ось так… Поїхали, не можу дивитися на її терзання.

— Я вам причіп обов’язково поверну. — запевняв господаря Попруга. — А за ці ікла віддячу, не думайте, що я скряга.

— А то й ні, — пожартував Пироженко. — Побачимо, як ти нам віддячиш у дорозі.

На розвітання обмінялися візитками, Віктор своєї візитки не мав, але назвав номер мобільника — «дзвоніть, пишіть, заходьте», на відкриття музею бажано, щоб таки завітали.

Пироженко — без посміху:

— Прибудемо за однієї умови: щоб виставили на загальний огляд діамантовий перстень.

— Так його ж немає! — збаранів Попруга.

— Десь же є, такі речі в землю не заривають.

— І то правда, — погодився директор музею.

— Доброго ранку. Що тобі сьогодні снилося?

— Добрий ранок… Слухаю Вас, Давидовичу.

Він уже їхав на роботу, коли долинуло з губернаторської верхотури це незрозуміле привітання (надто приязне) і, тим паче, дивне запитання. Причому тут сон, його видіння? Та нічого не снилося нині, спав, як убитий, а якщо по правді — п’яний, мов чіп, на те була причина. Проїздом на Запоріжжя провідав його давній друг, який наразі працював в обласній податковій інспекції і десь потаймиру клопотався затяжною скаргою стосовно його ухиляння від сплати за ті нещасні триста гектарів саманівських «латифундистів». Уже, здається, справа утряслась, податки заднім числом він сплатив, але невгамовний скаржник вимагав від імені односельчан, щоб за кожний орендований гектар було сплачено по–людськи, так, як обіцяє гарант, а не за принципом: на тобі, небоже, що мені не гоже. Ніби один він у державі діє за цим правилом. Ну, звичайно, ніяке це не правило. Але хіба зерно, бодай і череззерниця, це не продукт харчування чи не корм для птиці, худоби?

Друг–податківець, масний, аж вилискує, чимось нагадує відомого політика, що треться побіля гаранта, повів мову зовсім не про податкові чи зернові справи. Випили по одній, по другій, і ніби між іншим він конфіденціально повідомив:

— Готується наказ щодо твоєї подальшої посади.

— Чий наказ?

— Президентський.

— Що на мене чекає?

— Покрита кожна літера таємністю. Наливай.

Не міг повірити, що Давидович його здасть.

Провівши (і похмеливши) друга передсвітом, він їхав на роботу з туманцем у голові — що від спиртного, що від тієї таємниці, якою покриті літери високого наказу. Не запитувати ж наразі Давидовича, що там на нього чекає. Він же, ніби прочитав його думки, до привітання і запитання додав:

— Приїзди сьогодні на обід у «Степовий курінь». Буду там о дванадцятій.

— Дякую. Приїду.

— Є розмова.

Ясно, що не задля шашлику і «Хортиці» запрошує він його, свого висуванця і апологета. Але, справді, що ж буде далі, як у тому романі, котрий подарувала йому колежанка з приморського району. Увесь роман прочитати він не спромігся, але один розділ проковтнув, як солодку пігулку. Ішлося там про любовні пригоди державної і політичної діячки, невтомної самки, при чому усе це відбувалося серед буйної природи, в горах.