Микола Братан - Голодна кров

Нестор Шуфрич був у збудженому стані, однак, забачивши його зачумлену мармизу, докинув незле:

— Іди проспися, чоловіче, бо, чого доброго, від твого дихання пожежа тільки посилиться. Президент прилетів, не потрапляй йому на очі.

— Щиро дякую, — промимрив у вічі високого начальства і поїхав nach Hause, де голодна кров спала й за вухом не вела, прикривши пухленькою долонькою не менш пухкенький узгірочок поміж пружних стегон.

Пожежу гасили чотири дні і три ночі, він, протверезівши, теж долучився до боротьби зі стихією, той же Нестор Шуфрич, загледівши його серед тих, що орудували лопатами на межі вогняного валу, завважив:

— Пий, але діло розумій.

— Спасибі, більше не повториться.

— Пожежа чи кир?

Виявляється, він знав це чудернацьке слово, від якого, певне, походить: киряти, кирюха, ванькир. Хоча при чому тут спаленька в його лісовому осідку, — вдома, у селі, такої не було, там спальня розлога, мов гарба, наповнена пахким сіном, — згадається ж таке в незгодину, коли валяться долу обвуглені сосни.

За метушливими клопотами вогнеборця він геть забув, що ж сталося напередодні. Застрелено народного депутата, пригнався Абрек з напівживим ягням і невідь–куди зник, не заявляється. Чи не згорів у пожежному вировищі, так ні, не може бути, вовка ноги не лише годують, а й рятують.

Увечері він припав до «Таврійських новин», мов до чарки на похмілля. Про кадрові зміни — ані слова, навіщо тим трудящим масам знати про службові розбирання, є інші проблеми, яким ні кінця, ні краю — зарплати, пенсії, пільги, приватизація, інфляція. Попруга передчував: пожежа призведе до того, що ліс подешевшає, нагріти руки на лісорозрідженні годі й мріяти.

Після сяких–таких новин — з міста і села, пішли повідомлення з фронту туризму, з виставки доісторичної зброї в історичному музеї, домашніх футбольних матчів, він уже хотів вимкнути телевізор, як раптом: «У селі Саманівка Придніпровського району сталася дивна пригода. «В село із лісу вовк забіг», викрав цуценя, що його народила собака–вовкодавиця». Оце так подія. Для чого й навіщо вовкові — цуценя? Нудно самому проживати в лісі а чи в забур’яному полі, в лісосмузі. «Пошуки крадія–вовка ніяких наслідків не дали. Хто що–небудь знає про це — повідомте в нашу редакцію».

Вимкнувши телевізор, Попруга вийшов з кімнати, запалив підготовлені для вечірнього шашлику дрова і заходився нанизувати на шампур кавалки жирної свинини. Вогнище весело потріскувало, пахло — уже стільки днів минуло, — горілою деревиною, духом понівеченої хвої.

Озвався мобільник. Пироженко — без зайвих слів:

— І зміни є, і змін катма. В секреті братія трима.

Він полюбляв каламбурити, особливо як вип’є. Найвизначнішим було таке: «Так осушімо ж срібну креш, щоб я в тобі уздрів мужчину. Сьогодні з нами ти не п’єш, а завтра зрадиш Україну».

Після віршованої інформації — коротке, як «будьмо».

— Завтра жди.

Не встиг мобільник відключитися, як з–за молодих загущених сосонок вивалилася мармиза недавньої пропажі, а за ним — та ж так і є, цуценя! Значить, це про Абрека щойно повідомив блакитний ящик.

— Привіт, з’явився, не запилився!

— До кого ти там вітаєшся? — озвався Пироженко.

— Приїздіть узавтра, цікава новина! — гукнув Попруга, відтворюючи в уяві, як і що прилучилося в степовій Саманівці. Це ж треба: викрасти цуценя! Та й гарне ж, ваговите, як він його пер, чи не покусав загонистими іклами.

Абрек, мов нічого й не було, кинувся до нього, ніби аж зраділо, дивиться в очі, оббризканий відблисками недалекого вогнища, щось по–своєму, по–вовчи зронив, цуценя за ним заскавуліло. Теж не зовсім по–собачи, клекотливо, і теж видивляється на тебе, як своє:

— Що, і у вас — голодна кров? — згадав Попруга філософію бютівки, але в прямому розумінні голоду, не в тому, який мучить її, коли навідується до нього.

Шашлик смажити не довелося, м’ясо проковтнули наввипередки, аж за вухами лящало, а відтак обидва уляглися при вогні, придрімали.

— Наморилися з дороги, бідолаги, це ж скільки до тої Саманівки, десь кілометрів зо ста…

План вималювався певний і невідворотний: гайнути в те саманне село (тепер кам’яне), зустрітися з господарем викраденого цуценяти і сплатити йому гроші за майбутнього охоронця лісу, або ж чийогось палацу — по всьому видко, з нього виросте майбутній вовкодав, що там у нього за мати, а врівні і батько?

Довідавшись про незвичайне викрадення, після щедрого обіду в затінку уцілілих сосен Пироженко зі своєю ватагою погодився зробити крюк і поїхати в сусідній район, аби відзняти карколомний сюжет: вовк–заблука шукає собі напарника, або ж і зміни, тут взагалі щось неясне, чи бува, не цей заблука став причиною загибелі відомого нардепа?