Микола Братан - Голодна кров

— Не здумай! Ми пропадемо! Ти не знаєш цього чоловіка. У нього зв’язки повсюди… І чим ти доведеш, що він з тобою спав?..

Другого дня він таки приходив залагодити справу, просив нікому — ні слова.

— Тож ти перший, кому я про це розповіла. Неприємно, бридко згадувати про ту ніч, але ж вона була. Я хотіла, щоб цей день викреслив її з моєї пам’яті, я хочу згадувати лише тебе, тебе!.. Чого мовчиш?..

— А може, треба таки заявити в міліцію?

— Вікторе, ти хіба не відчув: ніякого зґвалтування не було: я дівчина. Я зберегла себе для тебе, ти мій перший, найперший, я це запам’ятаю на все життя. Ти що — теж плакав? Хороший мій, незвичайний, от би нам — усе життя в парі, але не вийде з цього нічого.

— Чому?

— Підеш до армії, поїдеш на комсомольську будову, і забудь, як звали.

— Звідки ти це взяла?

— Партия сказала — комсомол ответил есть!..

Сталося і направду так, як пророкувала Онися. Різниця лише в тому, що коли він повернувся з армії, вона вже була заміжня, — мати померла, дочка мусила тримати господарство на своїх плечах, а тут нагодився медик, не вилікував матері — пожалів дочку. Але й дочка невдовзі пішла до нені. Завагітніла — лікарі визнали: народження дитини їй протипоказане. Вона ж невідступно: народжу!

Народила і відійшла у засвіти. Зіну виховала тітка. Батько нині десь у Криму, в санаторії фельдшерує.

«А могла б Зіна бути моєю дочкою», — подумав Віктор, та, нівроку, десь по духу він і направду її, скажемо, названий батько. Дівчина ще не замужем. Знайшла б надійну пару, але де її взяти у селі, що вироджується, як ти не крути. Молодь, наче те перекотиполе, — до міста, ба навіть за кордон. Оце тільки він, як виняток із правил: «Втікав бродяга з Сахаліну. А я, дурний, на Сахалін». Прибився знов до рідного села, до батьківської крайньої хати–сиротини. Де ті, поети–текстовики? Написали б про таке повернення пісню, чи що, хай би Поплавський дав їй змащені салом крила.

Переглядав, одбирав найхарактерніші знімки, відкладав їх в окремішню папку, щоб дати художникові, хай готує стенд.

Нараз двері відчинилися — і на порозі знов постала Зіна, копія мами:

— Вікторе Петровичу, до вас у двір вовк забіг!!

— І що ж йому треба?

— Хіба я знаю? Цуценя вкрав!

До телевізії у Попруги за останні роки було майже негативне ставлення. А все — через рекламу. Ото лише тоді, як приїздить до нього і знімає охоронця соснового бору, себто його, давній друг, товариш і братан — справдешній тобі козарлюга Олег Пироженко, з яким не одне барило вкутали за роки знайомства і товаришування, після того він, хочеш, не хочеш, вмикає «Скіфію», подивитися на себе збоку, чи не помітно, що були під мухою і він, і телевізійники. В оператора зазвичай руки тремтять і відзняті кадри неприємно скачуть, люди подумають, що то він, Попруга, втрачає рівновагу свого розкоханого тіла.

Цього дня він таки зневажив рекламу і ретельно дивився «Таврійські новини» — була на те причина. Статися мають в регіоні кадрові зміни, його це буцімто і не обходило, а проте цікаво знати, що ж то за рокіровка в керівної політичної сили на теренах родинного Білобережжя. Слово не почув свого часу від того ж таки Пироженка, запало воно йому в душу, від телевізійного друга довідався і про кадрові перетурбації — подзвонив по мобільнику, сказав, щоб дивився улюблений канал, цікаві є новини, а заодне нагадав, щоб чекав їхню бригаду на погостини — відзніматимуть післяпожежні заходи у його володіннях.

Пожежа, не було б їй добра, мало не окошилася для нього втратою посади, — на його дільниці пожар був не такий і значний, як де–інде, але він мав інший, не менший прогріх: коли на гасіння пожежі прибув сам гарант, охоронець лісу був як хлюща п’яний, лежав у ванькирчику в чіпких обіймах бютівської активістки, яка, власне, і спричинила кир (гарна рима — ванькир), зарані передчуваючи черговий політичний злет своєї кумирки, української Жанни д’Арк, не смійся, блін, так воно і є, так і буде, вона одна–єдина порятує свій народ.

— А який народ —її? — запитав Попруга.

— Ти на що намекаєш, націоналіст довбаний?!

— Який же я націоналіст? У мене батько з циганів, а мама з Курська.

— Кончай базар! Не тягни резину, бери мене, у мене це…

— Шаленство?

— Сам ти шаленство! Голодна кров, чув таке? По телебаченню було.

— Не чув. Поясни.

— Що ж тут поясняти. Як тебе побачу, нараз відчуваю голод. Ніби зроду не злягалася…

Потамувавши бунт голодної крові, під п’яну руч це тяглося довгенько, вона у знемозі солодко потягнулася і небавом заснула на його крутому плечі, а тут раптом — посланець від самого чільника МНС — «Гей, хто в лісі озовися!. Ліс горить, гасити нічим!..».