— Згодиться, — відказав хранитель музею, подякувавши за такий експонат, але в Касьяненка ще було дещо у вузлику, з якого він добув бляху. Витяг ваговиту пляшку білої рідини. «Шнапс» — прочитав Віктор.
— Це, можливо, згодиться. Хай буде.
— А це ось також від німців, що зупинялися в моїй хаті на ночівлю позаторік, як приїздили шукати могили своїх родаків.
Новий експонат був загорнутий в газету, на відміну від бляхи мав набагато легшу вагу, оскільки виготовлений явно не з металу.
— Щось тут по–їхньому написано, не вчитаю.
Віктор розгорнув згорток — і осміхнувся весело:
— Це для музею не згодиться. Німці, дядьку, завбачливий народ: СНІДу бояться, возять із собою ось ці гумові, надійні вітчизняні вироби, іноземним не довіряють.
Тут уже і дядько широко заусміхався:
— Чи ти бач, а я й не здогадався. У житті своїм такою штукенцією не користувався.
У нього була велика, рясна дітьми сім’я, одних синів мав до десятка, дочок менше, а чого воно так — сам Бог знає. Онуків не злічити, а це вже і правнуки появилися, щоправда, їх небагато, село, а тим паче місто дітьми не рясніє.
— То куди ж цю німецьку потерю діти? На базар не понесу, а палити жалько.
Він так і сказав: «Жалько», Віктор це завважив, у тій таки німецькій мові звук «л» теж пом’якшується «Іeh liebe, du liebst…». Була така гра в їхньому класі, де німецьку мову читав Дмитро Павлович Франко, людина драматичної долі. Бувши з дитинства інвалідом, — припадав на ліву ногу, — він уникнув армії, залишився на окупованій території, читав у школі німецьку мову, а заодно служив перекладачем в управі. Було це в сусідньому районі, в Саманівці про такий його злочин ніхто не знав, він прибув сюди в перший повоєнний рік і теж читав Deutsch, а врівні і рідну мову, якою володів досконало, більше того: писав українською чи то повість, чи то роман. Саманівці про його писання дізналися вже після того, як його арештували й засудили на 25 років за зраду Батьківщини, — крім служби окупантам, приписали йому і антирадянську книгу (на щастя, мовляв, не видану), в якій він зводив наклеп на колгоспний лад, партію більшовиків, на самого вождя, частівки записав:
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.
Дивлячись на дарувальника німецьких експонатів, Віктор згадав колишнього антирадянщика, запитав:
— Ви добре пам’ятаєте Дмитра Павловича Франка, якого в сорок шостому арештували за?..
Поки гадкував, як сформулювати причину арешту, гість відповів:
— Хто ж його не пам’ятає! Гарний чоловік був, жив по–сусідству з нами на квартирі у тітки Мотрі Зимодрихи. Там його і взяли серед ночі. Тітку потім на допити викликали разів з п’ять. Теж ледве не посадили за те, що їздила на базар, купувала йому папір і чорнило, сім зошитів списав, там таке було — і про голод, і про знущання над селянами голови колгоспу. Матюкав на чім світ, до удовиць ходив, улещав їх борошном, салом, ну, і конешно, самогоном. Марфа–Ковалиха двійнят від нього спородила, гарна жінка була, чоловік під Сталінградом поліг, а вона — вся вогонь і полум’я, зачекалася чоловічої ласки, то й сподобив її Господь на сина і доньку від голови. А може, й не від нього, так ні, синок вилитий Бараболя, два літа якраз у голодівку керував колгоспом…
— Тут ось син того Франка передає нам щоденник батька. — Віктор розгорнув списаний дрібним каліграфічним почерком померхлий від часу зшиток, погортав його сторінки знічев’я і зупинився на останній, заповненій наполовину. Проказав сповага: «Цікавий запис, не до кінця ясний… Донька того ж таки Бараболі, яка в сорок шостому вчилася в п’ятому класі, була відмінницею, написала твір на вільну тему і ось що вона в ньому нафантазувала. Бабуся її, тобто мати Бараболі, голови колгоспу, розповідала онукам про голод у двадцять першому році, що був набагато страшнішим, ніж цей, повоєнний. Люди мерли як мухи, їли кішок, собак, власних дітей. А був тоді на селі один чоловік при достатку, куркуль, не куркуль, середняк нібито, мав худобу, коней, зерно возив на продаж у Каховку, не чекаючи, поки його прийдуть, заметуть комнезамівці. Ти бач, донька голови добре тямила в тодішній політиці, а чи, може, це автор щоденника вклав у її вуста історичні терміни. Справа, однак, не в них. Твір дівчинка назвала гарно: «Діамантовий перстень». Саме такий був на правій руці в того чоловіка, що поїхав на торг, а назад не повернувся. Зник і він, і його багатенька хура, і отой коштовний перстень з діамантом кольору морської хвилі, буцімто йому свого часу подарував сам Столипін, — хто він такий, дівчина до пуття не знала, але прізвище запам’ятала. «Реформи Столипіна» — учили в школі, а вона ж, сказано, була відмінницею. На перстневі тому нібито літера «С» красувалася, до того, як він був на пальцеві:
Читать дальше