Микола Братан - Голодна кров

— А що ж я дружині скажу?

— Я сама це зроблю. Якщо вона християнка, мусить зрозуміти мене і пробачити мені цей переступ.

— А мені?

— Нікуди вона від тебе не дінеться, а ти від неї. У бізнесі усе наверле. Не так, як у звичайних людей.

— Хто тебе навчив цієї філософії?

— А ніхто. Знаю я твою половину. Заради баксів з самим сатаною житиме.

— Це я — сатана?

— Не зовсім. Але й не Бог.

— Спасибі за відвертість.

Десь через півроку після цієї розмови, коли вже на фермі усі бачили, що Кароліна готується піти в декретну відпустку (цікаво, що ж то хазяїн їй виплатить — так, як Президент обіцяє чи зажметься), удома в фермера відбулася розмова, на яку він чекав, хотів таки сам її розпочати, але заспівувачем стала дружина. Геть збіліла, губи пересохли, голос зашерх, очі горять:

— Я й раніше знала, що ти курваль, але ж не до такого ступеню: бугай, плідник, стерво!

І — в сльози, він усе від неї міг стерпіти, але плачу не зносив, надто боляче вражало це по–дитячи беззахисне схлипування і нинішній гіркий монолог, краще б уже плакала мовчки.

— З ким доля мене з’єднала, за які гріхи мушу каратися, терпіти ганьбу, позорище!..

Сказати щось у своє виправдання слів забракло, промимрив:

— Хто сказав, що то моє дитя?

— А чиє ж, безсоромні очі твої, ти ще будеш відхрещуватися. Нехай дитина безбатченком росте? Нашкодив — приймай пологи, батечко, дідусь! У тебе ж син дорослий, молоденької забаглося!.. Приходила до мене, зізналася, покаялася. Як християнка, я їй простила, а тобі — не прощу!

— То що — розлучення?

— А ось цього не дочекаєшся вік!

Холодна війна тривала до того рокованого дня, коли на світ появилося дитя грішної ночі, це була дівчинка, важила чотири з половиною кілограма, і злі язики заплескали, що дуже схожа — копія Віталія Харитоновича. Сумніву бути не може — його виплодок. Аби переконатися в цьому, дружина несподівано пішла навідати матір–одиначку, а повернувшись додому, видала таке, на що він аж ніяк не сподівався:

— Купуй квартиру дитині, батько роздовбаний, халамидник нещасний, потаскун, юбкоборець…

Злива неприємних означень, проте, свідчила, що Віра Пилипівна відходила від зрозумілої в такій ситуації образи, бо ж до сказаного наказу (купи квартиру), додала і зовсім незбагненне:

— Кумою нагуляної дівчинки буду я. Хреститимемо в українській автокефальній, у отця Михаїла.

Слава Богу, що так усе обернулося, — подумав татусь, однак нічого не сказав, — усе ж бо ясно, жінки — це завжди загадка, ось вам яскравий приклад.

Саманівка готувалася до свого 85–річчя. У планах сільської ради був чільний пункт — до ювілейної дати відкрити музей села, як це зроблено в декотрих інших перспективних, певна річ, селах. Віктора Петровича Тарана призначили директором, виділили приміщення для цього солідного закладу — єдину в селі землянку, в якій донедавна доживала віку перша орденоносиця баба Варвара, а тепер панували тиша й морок — вікна були забиті дошками, аби юні бешкетники, а чи й дорослі заблуди–бомжі не заникали в привітну колись кімнатку–світлицю, де й донині стояла історична, іще з позаминулого століття скриня і журилося не менш давнішнє дзеркало, вчеплене над тією ж таки скринею. Зітер з нього пил, глянув знічев’я на себе — старіємо, козаче, ранувато, залисини — хоч малюй, та й очі пригасли. Більше нічого в кімнаті не було, хіба що меблі — два стільці, принесені директором майбутнього музею з дому. Проступали вони явним дисонансом до скрині, що нині слугувала столом, на ній розкладав він зібрані у сельчан експонати, котрі наразі такими не були. Та й не рясно їх, треба квапити земляків — не баріться, приносьте, хто що має з історії рідного села — предмети хатнього вжитку, фотографії, документи, листи, зокрема з часів Вітчизняної, чи то пак Другої світової війни.

Двері в музейній землянці, вважай, не зачинялися, люди приносили те, що треба і в чому потреби не було. Іван Касьяненко, тракторист, комбайнер і шофер у минулому, а зараз глибокий пенсіонер (тринадцять літ на відпочинку) приніс документ історичного, на його думку, значення: бляху з німецького пояса, геть зіржавілу, але на ній досить чітко ще читалося «Yot mit uns».

— На городі викопав. Якийсь фріц загубив, як ходив у нужник. Ми тоді його з кураю робили, обкладали загатою, там, звичайно, смерділо, так він, фріц отой, в соняшники ходив полегшуватись, от і залишив на пам’ять цю штукенцію. Треба вам чи не треба?