Микола Братан - Голодна кров

Пересетепе, йому ж треба ще роздобути м’яса для шашлику, для цього доведеться підскочити до місцевого вівцефермера (сам придумав таке звання), той баранини не вживає, а охочим відпускає по європейських цінах, — звідки він про них дізнався, преси ж не читає, телевізор не дивиться, а бакси гребе, ні на цент не збавляє.

За мить з молодої соснової порості нажахано вимчав Абрек, і то не сам–один, а пер на собі — диво дивне, є ж на світі такі чудеса — на жилавому загривку трепеталося ягня, закривавлене, але ще, либонь, живе. Оце так удача, готова тобі свіжатина для шашлику!

— Де це ти роздобув, у кого? — запитав голосно, з подивом, одначе той, кого це стосувалося, навіть не позирнув у його бік, притьма звалив із себе ношу й побіг углиб лісу, тільки його й бачили.

— Дивина, та й годі, — витяг із брезентової сумки блискучого ножа Попруга й рішуче ступив до подарованої жертви — білувати, гості ж можуть прибути поза всяким розкладом, після вдалого полювання і їсться, і п’ється, наче ти з голодного краю.

Ягня вже не подавало ніяких ознак життя, але Попруга зазвичай перерізав йому горло й почав білувати, та саме в цей момент чорти (прости, Господи) принесли Дусю.

— Блін, через цих ментів забудеш, для чого у тебе дітородний орган, — різко сплюнула й стала похітливо роздягатися.

— Чий орган? — запитав, оскалившись, різник, так вона його називала, коли він готував м’ясо для шашликів, зчаста перед тим зарізавши ягня чи ягницю.

— Замість дурацького запитання допоміг би мені ліф розстебнути. Але спершу помий руки, не вистачало, щоб ти виступив у ролі вампіра.

Допомога, одначе, їй виявилася непотрібною, вона в одінні Єви скочила з дерев’яного містка у заснуле озерце, й довкола неї кружалами забилися хвилі, Попруга пошкодував, що не може кинутися услід за нею — гості можуть нагрянути з хвилини на хвилину, а м’ясо не готове.

— А що там сталося? Кого вони шукають? — запитав голосно, та їй було не до його розпитів. Плавчиха з Дусі не менш утатна, ніж секс–бомба. Уголос він її так ніколи не називав, проте подумки іншого слова не підбирав, можна було б назвати інакше, але то — образа. Хоч, по правді кажучи, вона й нецензурну лексику сприймала залюбки. А що, мовляв, як інакше це не висловиш — народ неспроста витворив сленг — дурацьке слово, куди ясніше і милозвучніше — мат, матюк, туди–розтуди, зчаста йому доводилося погамовувати її позацензурний гам, адже вона не просто апетитна самка, а ще ж і членкиня блоку, що хоч і римується з матюком, одначе має високі державні цілі — влада, влада і ще раз влада!!!

Лідера свого, а поправніше лідерку, Дуся любила безрозсудно, шалено, бідкалася, що через неї стане, блін, лесбіянкою, оце тільки й стримує, що в нього, у Попруги, є такий суперклин, від якого вона не в силі відректися. Йому лестило таке її зізнання, але він тверезо оцінював своє чоловіче достоїнство. Жінчина подруга, яка мала втіху з моряком зі Сьєра–Леоне, нахвалитися не могла: там таке достоїнство, що до смерті згадувати будеш. Попруга переповідку дружинину зрозумів як неприємний закид у свій бік, чи ти ба, чого їй забаглося — африканського розміру, російський чи то пак український її не влаштовує. Дуся, нівроку, іншої думки. Милувала, цілувала, шепотіла зшерхло: він — красивий. Ось тобі й БЮТ, правда переможе. Кий чорт правда, всі вони одним миром мазані — борці за народ, від якого відірвалися, як Плутон від Сонця, Попруга любив астрономію, міг би космонавтом стати, якби в юності не спіткнувся об пляшку, серце надірвав, до Армії не взяли, не те що в загін космонавтів.

Здоров’я, одначе, вдалося поправити на курортах, там же засвідчив, що чоловіче достоїнство у нього в нормі, якщо не сказати більше.

З Дусею він познайомився у Залізному порту, коли там ще діяв санаторій «Золота нива», де вона працювала масажисткою. Цю професію він злюбив зневіднині, але те, що витворяла Дуся з його розтренованим у господарських клопотах тілом, не йшло ні в які порівняння з дотеперішніми процедурами. Її пухкенькі лагідні пальчата відразу ж збудили в ньому гріховні поривання, які з її ж таки допомогою він загасив у першу ніч санаторного лікування, запросивши її на екскурсію в степ.

Вона спершу не зрозуміла його наміру. Чого, мовляв, не бачила в тому вигорілому просторищі за стінами санаторію. Сіножаті, пахучих копиць люцерни, — досить прозоро натякнув він, і тут з нею притьма сталася дивовижна зміна. Стрепенулася, розцвіла, як татарська мальва, і де поділися цнота і соромливість, — подумала: «Звідки ти, їй–право, знаєш, що саме на копиці люцерни вона віддалася вперше на віку завідувачеві клубу в її родинному селі Ольгівці, було це давно, та спогад про солодке гріхопадіння і донині хвилює, невже таки дивна мить повториться, хоч і кажуть в народі: не бути бабі дівкою. Але вона ще не баба, їй усього тридцять дев’ять, — тоді не було й шістнадцяти…»