Микола Братан - Голодна кров

Тоді теж полюванням захоплювались кум–королі, а відповідали за них такі, як він, нетяги. Ну, та хай їм грець, Михайло Михайлович — осібна стаття, ясно, стаття не кримінального кодексу, скоріше: кодексу дружби, існує ж і такий, ще ж і як існує.

— Скуштуєте моєї фірмової медовухи? — ніби поміж іншим (не згинаючись у поклоні) запитав, коли гість уже збирався розвітатися.

— І рада б душа в рай…

Попруга знав: Михайло Михайлович недавно лежав із інфарктом, тож заспокоїв:

— Це не зашкодить! Настояне на дикому меду.

— Все одно.

— То прихопіть із собою бальцаночку.

— Хіба що.

Він поїхав, постарілий, осмутлий, змарнілий, — що робить з людиною втрата посади, де вони, перебудова і незалежність, взялися. Хто б міг подумати: від керівної і спрямовуючої лише ріжки–ніжки залишилися.

А проте Попруга віддавав належно тим, хто й донині носив партквитки з профілем Леніна і справно платив членські внески, а в ім’я чого, на фіга, — онде у його селянській поняття немає сплачувати їх, якщо не зважати на застілля для гостей, надто часті і пишні.

Що ж, однак, робити: ні коньяку, ні м’яса для шашлику не було. Треба мізкувати.

Тупо вставившись у мобільник, Попруга згадував і ніяк не міг згадати номер директора винзаводу, де, крім вин, водилися й напої міцніші, якщо не коньяк, то чача — спирт за грузинським рецептом, недарма ж скільки років змагалися придніпровські винороби з кавказькими фахівцями цього діла. Згадав номер телефону приймальні, там сиділа (уявив достоту) симпатична молодичка з гострим носиком, на якому гніздилася досить таки примітна родимка, ближче до міжбрів’я, звали її Сталіна, кажуть, нібито дідусь нагородив її таким безсмертним іменем, але ніхто її так не величав, кликали «Стела», а то й «Стелочка», ось і тепер він, звично набравши номер приймальні, забубонів:

— Стелочко, вітаю тебе з гущавини Олешківського лісу, начальство на місці чи…

— Чи, — пролебеділа секретарка, пізнавши його улесливий голос, не інакше буде щось прохати. Так і є.

— Треба знайти шефа. У мене гості з Києва. Потрібне пальне. Літрів з десяток.

— Усього лиш? Якої марки, дев’яносто другої, п’ятої?

— Та не бензину, любочко, спиртус віні, якомога міцнішого.

Та голосно засміялася, Попруга уявив, як при цьому грають її голубі, аж чорні (десь чув такі слова), він зневіднині знав секретарку директора винрадгоспу, де частенько гостював у часи свого владування на придніпровській землі, та й нині директор–виночерпій (сам же так себе називав) не цурається Василя Матвійовича, шляхи їхні частенько сходяться, ліс і виноробам потрібен. А ще ж є сили, що їм вони обидва моляться, вищих державників слід шанувати, чи, як він любив завважувати, потрібно ублажати.

Ось і цей приїзд зі столиці високопоставлених (обраних) мисливців примушує тебе мобілізувати весь запас винахідливості і догідливості, — ти бач, як прикладна звучить, треба Василеві Карповичу Машкіну сказати, хай вірша складе, у нього це добре виходить, складає і про любов, і про політику, шпетить так званих демократів.

Голубі, аж чорні відсміялися, і до слуху Попруги дійшло цілковито серйозне:

— Паливо буде, були б тільки бакси.

— Які бакси? Гість із Києва. Наш одно…

Хотів сказати «однодумець», але осікся: він, цей високий державник, здається, не з тої партії, до якої належить володар палива, запеклий комуніст, ще б таки, іншим партіям до благородних напоїв зась, його сам Володимир Васильович (звісно, Щербицький) благословив на цю посаду.

— Бакси будуть, — без особливого ентузіазму зронив Попруга. Він таки мав у загашнику пачку зелених, яку отримав за три «КаМаЗи» пригорілої деревини, з якої місцеві винахідники дошки для підлог стругали.

Лівацькі гроші зазвичай він не рахував, дещицю віддавав дружині, чимало тратив на себе, на власні життєві інтереси, передовсім на жінок. А поправніше, на одну з незрівнянного блоку, вульгарну і невситиму у постелі Дусю, щоправда, постільну білизну вона зневажала, любила кайфувати на природі і то не традиційним, а найнеймовірнішим способом, куди тим приписам із «Культури сексу».

По честі зізнатися, Попруга вже натомився од її витівок, але вона свого домагалася, шаленіла сама і його примушувала робити з нею все, що завгодно, тільки щоб — ой, ой, шарм, помру, блін, будеш винуватий.

Вона приїздила щовечора на таксі (платив, звісно, він), мала певний розклад, хоч годинник по ній звіряй, ось і тепер мусить чекати на неї з хвилини на хвилину, але, здається, затримується, на неї це не схоже.