Микола Братан: Голодна кров

Працювала його бригада з комсомольським вогником, як і належить, у газеті «Тихоокеанская заря» невдовзі появився нарис про бригадира і його дружину, посланниці Російського комсомолу (Кострома), наяву дружба народів, навіки разом. Газета, однак, ані рядком не відгукнулася на те, що бригадир невдовзі став рогоносцем. Його костромичка переметнулася з Ургалу до Комсомольська–на–Амурі, куди її повіз на вертольоті старший лейтенант військової авіації — не то грузин, не то азербайджанець, — теж дружба народів, навіки разом.

Позбавився родинного вогнища майже спокійно, без емоційного зриву, не він перший, не він останній. Єдине, чого зажадалось після такої оказії, — побути наодинці, або ж у товаристві з природою, — вона ж надовкола така, хоч співай. Якраз наспіла професійна відпустка, начальство співчутливо підписало його заяву:

— Відпочинь, розвійся. Може, тобі путівку в Сочі, в Ялту чи у Владик (Владивосток).

— Спасибі, я без путівки в тайгу, до океану.

Гаразд, що мав рушницю–двостволку, вірного друга — собаку Тайгу, що на вертольоті не втече, піде за ним чи з ним на край світу.

Запасся по повній програмі харчами, патронами, сірниками, спиртом. І — «Сонце з неба світить мудро» — мало не вголос виспівував, заникаючи в глибину осніженої, завороженої тайги.

Простував, не відчуваючи втоми, заринав по коліна в розсипчастий, не займаний ще сніг. Тайга вистрибувала попереду, радіючи з довготривалої мандрівки, а коли зупинялися на ночівлю, він, закутавшись у спальний мішок, клав її коло себе, огортаючи прихопленим з гуртожитку одіялом, сам засинав, а вона дрімала в пів–ока, жодний пошум не пропускала, було таке, що серед ночі розбудила його, зняла ясу, — виявилося, поблизу них заночував дикий кабан. Віктор уже розповився зі спального мішка, наготував рушницю для пострілу, але схаменувся: для чого лякати вепра, самотнього, як і він. Заспокоїв Тайгу, а до непрошеного сусіда мовив: «Пробач».

Чим далі зближувався до океану, тайга помітно губила силу. Замість сосен, ялин та модрин пішов приземистий кедровий стелюх, а відтак розметнулася тундра з геть зачахлою рослинністю, не було під чим заховатися від усе більше відчуваного подиху Великого Льодовитого. До того ж закінчилися харчі, з великим трудом спромоглися вполювати північного зайця, м’ясо якого нічим не відрізнялося від зайчатини, якою смакував удома, на гучних комсомольських застіллях — «партия сказала — комсомол ответил есть».

Економно обсмоктував кожну кісточку, подаючи Тайзі лише те, що сам не міг угризти, але вона аж ніяк не ремствувала, раділа і тому, заїдаючи снігом небагате снідання. Вечорами спати укладалися впроголодь, сподіваючись: завтра–позавтра будуть на березі океану, там люди, хліб і сіль, риба і оленятина.

— Потерпи, Тайго, відгодуємось, ще ж і як!…

Про те, що мета мандрівки — ось уже, вважай, поряд, сповістили вертольоти на обрії. З останніх сил простували в той бік удень і вночі, і нарешті небо на півночі освітило аж ніяк не північне сяйво, а зблизки електричних лампіонів станції–селища:

— Уперед, Тайго, ми — біля мети!

Вогні, вогні, в кожному будинку, в бараках, у двоповерховому готельчику — назва переливається різними кольорами — «Чум»! Коротко і ясно, двоповерхова дерев’яна коробка, що не тільки сяє, а ще й виграє — вилунює поп–музикою: Живемо!

Вільних місць у «Чумі», як в московській «Росії» (чим ми гірші?) не було, тримали тільки бронь для високих гостей — напівлюкс, із ванною й телевізором, але ж…

— Але ж я і є високий гість — з Баму. «Сонце з неба світить мудро». Від Байкала до Амура…

— Не може бути! Чим же ви добиралися? — синьоока сексапільна адміністраторка «Чуму» співчутливо оглядає його і Тайгу. Вірить і не вірить тому, що чує у відповідь:

— Своїми трудовими, ось цими ногами. Тайго, покажи.

— Не знаю, чесно, що з вами робити.

— Поселяти, поселяти, любенька. Плачу бамівськими преміальними.

— Влетить мені.

— Усе буде о’кей. Я великий начальник на будові століття. Про мене в «Комсомольській правді“ писали. Можу показати.

Оселившись у напівлюксі, помився, підстриг бороду, і наказавши Тайзі відпочити й зачекати, притьма опустився на перший поверх, туди, де гриміла, шаленіла попса. Увійшов до реєстрації — і отетерів. За кожним столиком — куди не кинь — красуня на красуні.

Всі були паровані — хто з військовим, хто з цивільним «кадром», і лише одна сиділа осирочено в закутку шумливої зали, ні їла, ні пила, — професійно смалила цигарку. Глянула не без інтересу на нього, він на неї, зблизився: