— Заголовок дурний, — скривився редактор.
— Ідіотський, — потвердив начальник пристані, який здавна дописував до «Демократичної зорі», колись йому за це платили якийсь там гонорар, а тепер писав задля ідеї.
Цими днями в районці надрукували його репортаж з польового стану, де вантажили на елеватор останні тонни зерна — на честь Дня Незалежності. Як писати матеріали подібного штибу, він знав, — ще за Союзу навчився, їх, сількорів та робкорів, тоді регулярно скликали на творчі семінари. Тепер ніякого тобі навчання, та й День преси здали в архів (сам же він дійшов цього висновку), а тоді, щоб оце 5–го травня не відзначити журналістське свято, та навіщо ж тоді райкоми, обкоми, ЦК! Пригадується одного разу якась місцева поетеса вірш утнула про День преси і прочитала на семінарі — ото сміху було. «И кстати, как–будто преднамеренно Карл Маркс родился на день советской печати».
Начальникові пристані хотілося, аби розважити іменинника, розповісти про цей курйоз, але тому було не до веселих придибенцій. Сховав газету до кишені, витяг пачку сигарет, довго не міг її розкрити, сількор запримітив: у губернатора тремтіли руки.
— Розпустилися наші ЗМІ, — порушив мовчанку редактор, ніби сам він до масової інформації не мав ніякого відношення.
У цей момент качиною ходою до них зблизилася дружина іменинника — огрядна, з обвислими щоками молодиця, наряджена за всіма останніми криками моди — спідниця землі торкається, кофта — мов з піни морської, на голові… Але вибачимо районним перукарям — не могли ж вони переплюнути депутатку Верховної Ради, їхню землячку, яка теж мала прибути на ювілей свого однопартійця (член КПУ), чомусь і її немає. Та ось у чому справа:
— Катерина Степанівна поїхала в Крим, — повідомила губернаторка, — там захворів секретар обкому, напився води в Севастополі, а вона виявилося заразна.
— Екологія, — докірливо прорік начальник пристані, який сам же ту «екологію» глушить, але тепер він у ролі обвинувача, тим паче, за столом, що його накрила команда іменинника, ця наука була поза критикою.
Іменинникові зараз до цього взагалі немає діла, навіть те, що Катерина Степанівна проїхала повз нього на Крим, його не обходило. Він починав уже здогадуватися, що ця ідіотська публікація в «Копійці» не інакше лягла на зеленокрилий стіл губернатора і той (губернатор, звісна річ) збунтувався праведним гнівом, само собою — і на нього, свого улюбленика, чи, як він мовляв «возлюбленика муз і грацій» (каже, таке в Шевченка вичитав).
«Копійка», звісно, вже на столі у губернатора. Характер у Давидовича крутий, вибуховий, «добра не жди, не жди сподіваної волі», — ці слова він, Станіслав Станіславович пам’ятав зі шкільної лави. Того ж таки Тараса нині обливають брудом смердючі писаки. Шевченка не пожалували, а то його…
Але що ж діяти? Подзвонити? Він і давніше дзвонив йому зрідка, зінкола, частіше було навпаки, — дзвінки долинали згори, а зараз — повна неясність.
— Я так гадаю, що Давидович, можливо, теж виїхав у Севастополь, як не як — сусідній регіон, та й з Катериною Степанівною вони в дружніх стосунках, — начальник пристані знову подав голосок (до речі, писклявий, звідки це в нього?).
— При чому тут дружні стосунки? — різко обірвав Станіслав Станіславович безглузде просторікування.
Обізвався, як завжди, поміркований редактор «Демократичної зорі» (стиль роботи!):
— У державній службі по–всякому буває. Може, десь надзвичайна ситуація.
Заувага була саме на часі. Ось вона, ця сама надзвичайна! До воріт підкотила помаранчева «Волга» начальниці степового району, Юлії Кравцової, на яку він зовсім не очікував, бо ж не запрошував на святкування своїх сорока, хоч на її тридцяти був. І не просто був — пив, тостував, танцював із нею «білий вальс», було й дещо серйозніше, якщо можна це назвати серйозним.
— Добрий вечір, — вибралася легко й граційно з машини, ступила навстріч йому, спантеличеному, потисла, власне, не потисла, а вклала в його селянську п’ятірню свою долоньку, наче мокре пташеня, залебеділа:
— Не чекали? Я ненадовго, мимохідь, у мене до Вас, Станіславе Станіславовичу, доручення від Бориса Давидовича.
Співрозмовників як вітром змело, негоже слухати, що ж то губернатор передав через таку, звиняйте, дипломатку. Начальник пристані відчував, що розмова мусить бути конфіденціальна. Редактор оцінив ситуацію по–своєму: його шеф, здається, до цієї асканійської перепілочки не зовсім байдужий або ж зовсім не байдужий.
Читать дальше