Микола Братан - Голодна кров

— Катерина Степанівна поїхала в Крим, — повідомила губернаторка, — там захворів секретар обкому, напився води в Севастополі, а вона виявилося заразна.

— Екологія, — докірливо прорік начальник пристані, який сам же ту «екологію» глушить, але тепер він у ролі обвинувача, тим паче, за столом, що його накрила команда іменинника, ця наука була поза критикою.

Іменинникові зараз до цього взагалі немає діла, навіть те, що Катерина Степанівна проїхала повз нього на Крим, його не обходило. Він починав уже здогадуватися, що ця ідіотська публікація в «Копійці» не інакше лягла на зеленокрилий стіл губернатора і той (губернатор, звісна річ) збунтувався праведним гнівом, само собою — і на нього, свого улюбленика, чи, як він мовляв «возлюбленика муз і грацій» (каже, таке в Шевченка вичитав).

«Копійка», звісно, вже на столі у губернатора. Характер у Давидовича крутий, вибуховий, «добра не жди, не жди сподіваної волі», — ці слова він, Станіслав Станіславович пам’ятав зі шкільної лави. Того ж таки Тараса нині обливають брудом смердючі писаки. Шевченка не пожалували, а то його…

Але що ж діяти? Подзвонити? Він і давніше дзвонив йому зрідка, зінкола, частіше було навпаки, — дзвінки долинали згори, а зараз — повна неясність.

— Я так гадаю, що Давидович, можливо, теж виїхав у Севастополь, як не як — сусідній регіон, та й з Катериною Степанівною вони в дружніх стосунках, — начальник пристані знову подав голосок (до речі, писклявий, звідки це в нього?).

— При чому тут дружні стосунки? — різко обірвав Станіслав Станіславович безглузде просторікування.

Обізвався, як завжди, поміркований редактор «Демократичної зорі» (стиль роботи!):

— У державній службі по–всякому буває. Може, десь надзвичайна ситуація.

Заувага була саме на часі. Ось вона, ця сама надзвичайна! До воріт підкотила помаранчева «Волга» начальниці степового району, Юлії Кравцової, на яку він зовсім не очікував, бо ж не запрошував на святкування своїх сорока, хоч на її тридцяти був. І не просто був — пив, тостував, танцював із нею «білий вальс», було й дещо серйозніше, якщо можна це назвати серйозним.

— Добрий вечір, — вибралася легко й граційно з машини, ступила навстріч йому, спантеличеному, потисла, власне, не потисла, а вклала в його селянську п’ятірню свою долоньку, наче мокре пташеня, залебеділа:

— Не чекали? Я ненадовго, мимохідь, у мене до Вас, Станіславе Станіславовичу, доручення від Бориса Давидовича.

Співрозмовників як вітром змело, негоже слухати, що ж то губернатор передав через таку, звиняйте, дипломатку. Начальник пристані відчував, що розмова мусить бути конфіденціальна. Редактор оцінив ситуацію по–своєму: його шеф, здається, до цієї асканійської перепілочки не зовсім байдужий або ж зовсім не байдужий.

Де ж було можна байдужки сприйняти візит колежанки, як минулого місяця після гучних її іменин сталося між ними таке, про що в «Демократичній зорі» не пишуть, а якщо й друкують щось на ці теми, так це ж не «Бульвар» Гордона і не «Интересная газета».

Залишившись сам–на–сам, Юлія Калістратівна мовила стиха:

— Перепрошую, що так сталося.

— Що саме?

— Він ще питає. Обіцяла на іменини не з’являтися, а довелося. Я щойно від Давидовича. Його невідкладно викликав Президент. А мені він сказав, щоб я їхала до тебе і попередила. Зустрічай гостей із прокуратури.

— Цього треба було чекати, — зронив майже спокійно, він завжди отак, у скрутні, кричущі хвилини стискав нерви в кулак, мобілізував усі можливості обох півкуль напрацьованого мозку і діяв так, немовби нічого й не сталося. — Ходімо до столу, час починати бенкет.

— Я не піду. Незручно.

Леле, та ж саме оце кругленьке слівце видали її напомаджені тонкі губки тоді, після її іменин, на березі моря — опівночі, при світлі повного місяця.

Він зупинив свій «Мерс» на прискалку біля санаторію, галантно відчинив усі дверці, допоміг їй вийти з кабіни і тут же охопив, малу, хунаву, нижче пояса, поклав на розлетисте заднє сидіння, поспіхом роздяг себе і її.

— Незручно, — вихрипіла вона, підводячись, і притьмом запропонувала:

— Ходімо в море.

За хвилину він удовольняв своє пожадання в літеплі морської затоки, обоє спізнали мить заласся майже водночас. Вона, ні слова не кажучи, вивільнилася з його цупких обіймів і припала жадібними губками до його заволохатілих грудей, до крутого живота й нижче:

— Хочу посолонцювати.

— Шалена.

— Це ж прекрасно.

Він затим одвіз її в сусідній райцентр, де вона працювала до того і мала звичайне собі житло в переселенському будиночку. Докинула на розстанку: