Микола Братан: Голодна кров

— Откуда эти гадостные комары? Придумай что–нибудь, чтоб их не было!

— Єдиний спосіб їх позбутися: пий коньяк. Вони його запаху не терплять.

— На фиг коньяк. Хочу пива.

Абсолютно гола, ставна, повногруда жіночка з віночком золотавої коси сиділа за єврокласним столиком і волала:

— Убей комаров!

— Це не в моїх силах, зайко. Кусаються, до речі, не комарі, а комарихи.

— На что намекаешь? Я комариха, да? Жгу тебя за парламентские выборы, которые ты с треском проиграл? Где твоя аграрная, селянська? Единственная реальная сила — БЮТ, очаровательная Юля. Ты знаешь, что она у нас написала в штабе. Правда, державным языком. «Рідному південному штабові». И после этого — её критикует ваша банда…

— Дусю, обережніше. Нас можуть почути.

— Кто? Разве что волки.

— Точно, вовк… Онде стоїть за кущем, видивляється, наслухає… Накинь на плечі халат, він же мужчина.

Дуся, активістка регіонального об’єднання «БЮТ», притьмом заскліла, угледівши звіра.

Охрипло вимовила:

— Візьми рушницю, стріляй!

Її охоронець відказав без найменшого остраху:

— Навіщо стріляти? Ми його нагодуємо. Охляв з дороги. Не інакше прибився з Кавказу. То на Донбас утікали, а тепер до нас. Правду кажу, Абрек?

Узяв з похідного холодильника декілька шматків свинини, прихопленої для шашлику, і запросто пішов до вовка. Метнув йому під самий ніс:

— Їж, не отруїшся, ми живу природу бережемо, навіть якщо ти хижак.

Вовк жадібно накинувся на свіжину і, треба сказати, свинина йому припала до смаку. Чимось нагадувала м’ясо, яким смакував у горах.

— Ну, Вася, ты и даешь! — ожила подивована Дуся. — Встретил родича?..

— Молодшого брата, — вдоволено мовив Василь Матвійович Попруга, єгер придніпровського лісу, донедавна один із керівників занедбаного наразі сільськогосподарського кооперативу.

Гості вже зібралися в повному складі, рівно стільки, як запрошено, столи вже ломилися від напоїв і наїдків, але ювілейні врочистості не починалися: не було головного або ж, поправніше, найголовнішого гостя, ба навіть і не гостя, а хазяїна, господаря і то не району, а всієї області. Іменинника, хазяїна району, Станіслава Станіславовича Куцака, теж, як і того найголовнішого, називали губернатором, це надавало гонору і снаги у вирішенні державних, аж ніяк не районних чи, даруйте на слові, регіональних справ.

Він стояв, високий, тіластий, біля затополених воріт колишнього піонерского табору, а наразі ексклюзивної гостиниці, хай буде готелю, — не вмер Данило, так болячка задавила, — побіля іменинника терлися найближчі, найвідданіші службовці — заступники, завідуючі службами і просто прислужники. Він цього слова ніколи вголос не вживав, але подумки усіх їх саме так називав, бо хоч і демократія, а раби не перевелися, він і сам раб, волею найголовнішого піднесений на керівну верхотуру.

— Що ж таке, запізнюється Давидович? — озвався окоренкуватий заступник з гуманітарних питань Арсен Випирайленко, донедавна інженер електромашинобудівного заводу, під час президентських виборів — начальник відповідного штабу і ось тепер при солідній керівній посаді.

Іменинник невдоволено відказав:

— Не запізнюється, а затримується. У нього наразі (полюбляв це слово) турбот додалось: регіонали нахабніють. Мало їм обласної ради, рвуться до губернаторського крісла.

— Це так, — устряв до розмови неговіркий начальник пристані, худорлявий чолов’яга, під літами, — пенсія мала, підробляє на укоханій посаді. Він про тих регіоналів має свою виважену думку. Відщепенці! То вони в «Трудовій Україні», то в партії Литвина, а тепер, бач, які мудрі — на регіони ділять Нашу Україну.

Іменинник авторитетно заявив:

— Нічого в них не вийде. Я добре знаю Бориса Давидовича, він — людина твердої волі, невипадково президент зупинився саме на його кандидатурі, коли призначав губернатора нашого краю, хай буде регіону, але владуватимемо тут ми, нашоукраїнці, а не нашисти, як вони нас називають.

Випирайленко підтримав хазяїна:

— Вигадали ж слівце. Явно натякають на недоброї пам’яті нацистів. А самі хто? «Раби, підніжки, грязь Москви». Правда, хватка у них вовча. До речі, в олешківському лісі появився вовк. Цієї звірини тепер по всьому регіону, онде біля Голої Пристані — цілі зграї. Але ж це не звичайний вовк. Зустрів позавчора Попругу — пам’ятаєте, в Комітеті з екології працював. Наразі лісничим улаштувався. Каже, цими днями сидить він на березі штучного озера, готується шашлики смажити, аж із кущів — вовча паща. Справжній сіроманець. Худий, зголоджений. Попруга несамохіть ухопив шампур зі шматками свинини — мовляв, на, їж, раз уже набився на пікнік (з ним там, кажуть, була жіночка, куховарка чи — прости господи). І вовк, уявіть собі, зжер м’ясце, мало не з шампуром проковтнув. Так той заблука і живе при лісницькому осідку, нікого, окрім Попруги, не підпускає. Щодо жіночки я не уточнював, але раз вона дружить з Попругою.