Микола Братан: Голодна кров

— Не забуду цієї ночі. Будь обережним. Ти випив, дорога далека.

— Усе буде гаразд, — приспокоїв, поцілував на розтанку. «Чао».

Ось і тепер, після її нерішучості сісти до застілля, мовив, злегка обійнявши за пташине опліччя (хай дивляться, кому цікаво: таж вони — колеги).

— Усе буде гаразд.

Пішло воно все пропадом, мораль, прокуратура, далека дорога. А таки — далека, до кінця маршруту ще їхати і їхати. Ще ж ДАЇ ні разу його не засікало, ні тверезого, ні захмеленого.

— Прошу всіх до столу. Усіх без винятку. Водіїв і кухарів теж.

«Демократ, він мені ще більше таким подобається», — подумала неждана гостя.

Безсоння останнім часом все частіше навідувало Віктора Тарана, фермера, не фермера, заручника земельної реформи, від якої потерпали нині не в одній його Саманівці — по всіх регіонах, по всій Україні. Свої негаразди в цій справі можна ще терпіти, його Бог нагородив, як мовиться, волячим терпінням, у житті не раз переконався в цьому сам і переконував інших. Те, що сталося з ним цими днями, скоріше виняток із правил, а не правило.

Терпець урвався не тому, що самому залили сала за шкуру, — не зміг більше спостерігати байдужки, як його односельців окрадають новонароджені олігархи, а поправніше один із них, «землячок з циновими гудзиками», учора ще такий же, як він, фермер, щоправда з набагато важчим животом і не облислий, а сьогодні, в додаток до цього, ще й районний губернатор. Звихнулися на призабутому було слові, не в імені, звичайно, суть, головне — влада, керівна потуга, захланна вдача, як у їхнього добродія Давúдовича, котрого злі язики називають Давидóвичем, ніби від перестановки наголосів суть міняється. Хто те зна, може, й так.

Доконало Віктора несподівано виявлене злодіяння добродія (ось тут попробуй узгодити ці два поняття), яке полягало в дуже простій і не зовсім зрозумілій акції спритного землячка: узявши в оренду 300 гектарів земельних паїв своїх недавніх односельчан, він, як виявили контрольні органи, податок сплачує за 60 гектарів орендованих площ. Той, хто докопався до цього обману (злочину!) був другом дитинства Віктора, у нього він обідав при відвідинах Саманівки. Обідали без спиртного (однокашник має класичну виразку шлунку), але розмова була напрочуд щирою, довірливою, контролер із обласного КПУ відверто заявив: «Злочин явний, проте цьому махінаторові як з гуся вода, каральні органи не зачеплять, є кому прикрити, захистити».

— Чортова корупція! — вилаявся Віктор, міг би й до ненормативної лексики вдатися, але стримався.

Того ж таки дня, увечері, при світлі каганця (електрику відключили за несплату) написав до газети — не до «Демократичної зорі», а вище, до надпопулярної обласної «Копійки», звідки другого ж дня прибув спецкор, і ось тепер у цьому часописі з’явилося в не досить привабливому світлі прізвище Станіслава Куцака.

Земля чутками повниться, Віктор чекав, що не сьогодні–завтра до нього дотягнуться губернаторські щупальці, — мав той своє інформбюро в Саманівці, якщо не на пошті, то в хаті через дорогу, де мешкав райгазетівський сількор «Пильне око», в миру Ігор Цвєтков, донощик з довоєнним стажем, недавно відзначав 80–річчя від дня народження.

Де тільки цього добра не водиться, — шмальнула думка, і за мить він уже на крилах безсонниці перелетів у сибірську, чи поправніше далекосхідну далечизну, на відгримілий, відспіваний БАМ.

Сонце з неба світить мудро,

Молодіє древній край,

Від Байкала до Амура

Ми протягнем магістраль.

Він був тоді комсомольцем, прокладав Каховський магістральний канал у глиб таврійського безводдя, мав затишненьку й грошовиту посаду комсорга БМУ (будівельно–монтажного управління), і не снив, і не марив будовою століття, що від Байкала до Амура, а тут приїхав до них секретар обкому партії, людина шаленої енергії і надзвичайних організаторських здібностей, зібрав комсомольців і:

— Хлопці, чули таку пісню «Сонце з неба світить мудро»?

— Чули, чули.

— А хочете заспівати на повний голос, щоб луна прокотилася від Байкала до Амура?

Він першим зрозумів, куди хилить Іван Олексійович (так звали секретаря), і зшерхлим голосом зронив:

— Хочемо.

Через місяць комсомолець Віктор Таран сходив із сімсот веселого поїзда (фантомаса) на станції Ургал, за 500 з гаком кілометрів від Хабаровська, й того ж таки дня прийняв бригаду малярів БМУ українського розливу, — магістраль і станцію споруджували хохли, в перекладі на мову місцевого населення, яке наполовину походило з України.