— Дружба — дорожча над усе, — відречено докинув іменинник. Його, по правді кажучи, придибенція з миролюбним вовком не цікавила, високий гість уже мав би сидіти в ювілейному застіллі, а його — ні слуху, ні духу. Такого за ним раніше не водилося. Скаже «Буду о п’ятій» — звіряй годинника. Про сьогоднішні іменини він шефові нагадав два тижні тому, коли їздили вкупі до Києва, на зустріч із Президентом. Борис Давидович тоді недвозначно натякнув, що покладає на нього, лідера з–поміж районних керманичів, неабиякі надії. Для цього, мовляв, є солідні підстави: район повернув обличчям до світла десяток сіл — є сподівання, що через рік–два безперспективних сіл у районі не буде. Уже сьогодні можна порадіти, що забур’янених полів при дорогах не здиблеш, хіба що в глибинках, де ніби заповзялися вирощувати сортове насіння буркуну та свиріпи, гаразд, що вони медоноси, а в тамтешніх землевласників бджолосімей не порахувати — солодкого життя забагли, хто ж бо жито–пшеницю, всяку пашницю плекати буде? Борис Давидович — сам бджоляр, як і Президент, але ж треба у всьому знати міру. Він і в районі докинув з легким осудом:
— Захоплюєтесь, любі друзі, соєю. Угомоніться трохи. Онде в обласному центрі жита катма, ні з чого чорного хліба спекти, а це ж — сила життєдайна, не забули цього слова, яким за розвинутого соціалізму рясніли газети? Нині — не лише цього — взагалі українського слова у наших ЗМІ не вчитаєш.
Сам він добре володіє державною, у виступах, ба навіть у приватних розмовах не цурається солов’їної, хоч знає, звісно, і російську, а можливо, й ще одну, та про це судити негоже, ми ж інтернаціоналісти.
— Станіславе Станіславовичу, ви сьогоднішньої «Копійки» не читали? — надійшов з–від альтанки редактор районки Володимир Мартиненко, міцно скроєний чолов’яга з кучерявим, прямо таки парубоцьким чубом, хоч уже років з п’ять тому відзначав полудень віку.
— Не читав. Я взагалі її не читаю. А що там таке?
— Та знову Ярковський хизується незалежністю свого пера. Про Саманівських пайовиків пише.
Станіслава Станіславовича пересмикнуло: це ж, не інакше, про нього. Він бо ті паї арендує, до нього вже доходили чутки, що приїздив якийсь шовкопер у Саманівку, цікавився, хто там, що з землею діє.
— Де ж та газета? — ніби поміж іншим поцікавився іменинник, редактор тут як тут — витяг з бокової кишені кремового піджака учетверо складений номер модного часопису й послужливо простягнув начальникові. При цьому зауважив:
— Зараз таке читати не слід, публікація виїденого яйця не варта.
«Ні, мабуть таки варта», — подумав Станіслав Станіславович, узяв газету до рук, потримав її, як ослизлу гадину, розгорнув і пробіг очима першу сторінку. Відразу ж загледів: «Чим більше вкрадеш, тим вище скочиш».
— Заголовок дурний, — скривився редактор.
— Ідіотський, — потвердив начальник пристані, який здавна дописував до «Демократичної зорі», колись йому за це платили якийсь там гонорар, а тепер писав задля ідеї.
Цими днями в районці надрукували його репортаж з польового стану, де вантажили на елеватор останні тонни зерна — на честь Дня Незалежності. Як писати матеріали подібного штибу, він знав, — ще за Союзу навчився, їх, сількорів та робкорів, тоді регулярно скликали на творчі семінари. Тепер ніякого тобі навчання, та й День преси здали в архів (сам же він дійшов цього висновку), а тоді, щоб оце 5–го травня не відзначити журналістське свято, та навіщо ж тоді райкоми, обкоми, ЦК! Пригадується одного разу якась місцева поетеса вірш утнула про День преси і прочитала на семінарі — ото сміху було. «И кстати, как–будто преднамеренно Карл Маркс родился на день советской печати».
Начальникові пристані хотілося, аби розважити іменинника, розповісти про цей курйоз, але тому було не до веселих придибенцій. Сховав газету до кишені, витяг пачку сигарет, довго не міг її розкрити, сількор запримітив: у губернатора тремтіли руки.
— Розпустилися наші ЗМІ, — порушив мовчанку редактор, ніби сам він до масової інформації не мав ніякого відношення.
У цей момент качиною ходою до них зблизилася дружина іменинника — огрядна, з обвислими щоками молодиця, наряджена за всіма останніми криками моди — спідниця землі торкається, кофта — мов з піни морської, на голові… Але вибачимо районним перукарям — не могли ж вони переплюнути депутатку Верховної Ради, їхню землячку, яка теж мала прибути на ювілей свого однопартійця (член КПУ), чомусь і її немає. Та ось у чому справа:
Читать дальше