Марія Матіос - Чотири пори життя

Я довго мовчала. Жар минулої пристрасті пік душу, пошарпану тією палючою пристрастю, як парус вітрильника бурею. Спогад не давав говорити. Але те, що я відповіла, було несподіваним навіть для мене.

— Я тебе люблю і тепер. Моє тіло, з якого ти зробив колись скрипку, без тебе струхлявіло і вмерло ще до моєї смерті, бо воно було віддано іншому, але моя душа навіки горить тобою, і плаче тобою, і тепер ще хоче тебе. То голод, то спрага, невтоленна спрага і голод кидають мене до тебе, ніколи не забутого і не спитого ніколи.

— Ти що, прощаєшся зі мною?—злякалася постаріла враз і змеркла душа моєї вічної любові і, наче захищаючись, скрикнула у сяйво довколишнього світу: — Не винен я, голубонько моя, не винен… Я хотів тебе забрати до себе… але я не винен, що знайшов тебе, коли вже був зацементований диявольською силою обов'язків, почестей, рангів, регалій, депутатства, академічності, бісівщини, відповідальності, шантажу, підозри і намагання не мати за собою гріхів.

— Я твій найбільший гріх, якщо справді існують гріхи на світі, бо я прожила, так і не розкрившись, як троянда перед сонцем, перед усіма принадами земного життя, — заперечила я дуже літній «душі душі моєї», що старіла і в'яла на неіснуючих очах.

— Ні! Ніколи ні! Якщо ще буде Судний день, то я й там скажу, що ти була моєю єдиною правдивою радістю у житті і по смерті. Правдивою радістю, чуєш? Бо тут ніщо не втішило б мене так, як зустріч з тобою.

— Навіть, коли б усі газети світу вийшли з твоїми портретами? — вщипнув мій голос.

— Люба моя дитино… Ти завжди була колючою. І я не гніваюся. Але щоб ти знала те, що я тепер знаю напевне: жодна у світі розкіш не варта була блиску твоїх очей і биття твого серця під рукою. Я тут давно, і мені видно краще.

— …А ти хотів зустрітися зі мною уже тут, по всьому? — запитала я тихо, перечекавши хвилювання.

— Я знав, що ми тут колись зустрінемося. Але тут не існує відчуття часу. Час триває поза цими садами, і я не знав, коли тобі може прийти пора зустрітися зі мною. Однак ти прийшла зашвидко. Твоїх ровесників тут мало. Я зрадів, але тепер відчуваю, що ти поквапилася прийти. Чому ти тут?

— Мабуть, мій годинник зупинився, — відповіла я, не замислюючись.

— Я шукав, щоб когось запитати про тебе, але потім подумав: а навіщо? Якщо тебе нема тут, то ти є там, ти там когось любиш, ти там старієш, а навіщо мені було знати про це, коли ти в мені залишилася молодою співучою скрипочкою…

— Бачиш, ти й тут зостався егоїстом, — дорікнула я і почула:

— А хіба ти не збагнула, що любов — це найбільший егоїзм з усіх, що є на світі? Лише любов тримає життя і дає йому дихання. Любов — це вісь, навколо неї обертається усе-усе на світі. Усе, розумієш?

— Але ж нас там учили, що світ тримається на відданості ідеям. І що саме ідеї, а не люди — найважливіше в житті. Хіба не це нас розлучило? — запитала я палко.

— Будь-які, навіть найдурніші, речі самі по собі не розлучають людей, — навчала мене знов молодіюча душа моєї давньої любові. — Людей розлучають наслідки виховання.

— А хіба нас не виховували саме на цих поняттях — поняттях мертвих фантомів? Ти на що змарнував своє життя?

— О, так… Спершу я утверджував патріотичний тоталітаризм, згодом патріотичний демократизм… А це іграшки. Всього лиш блискучі іграшки. Окрема людина важить більше.

— Це ти кажеш звідси, — заперечила я.

— Так, я дійшов такого розуміння лиш тут. А там — це були витончені катівні для душ і добре змайстровані інструменти для розбрату. Люди там придумували різні пафосні, але фальшиві речі, доволі часто підміняючи їх поняттям патріотизму. А вирізнятися можна й не цим.

— А чим?

— Працею і талантом.

— А якщо нема таланту?

— Кажу тобі, працею. Поки ми придумували брязкальця, світ думав головами і працював руками. Праця — ось що є найвищий патріотизм. Жодні слова не замінять праці. Бен-Гуріон, перш ніж творити державу, розкидав гній у кібуці.

— Що ти хочеш сказати цим, мій філософе? Адже я працювала словами. То це не був патріотизм?

— О, нестерпна і неможлива жінка… Ти десятки разів була за кордоном. Ти багато там чула розмов про патріотизм і державу?

— Я просто бачила втілення патріотизму і відчувала силу держави. Але для того, щоб бачити їхні результати, треба було їх виховати.

— Ні, голубонько, його просто не потрібно переривати — природний процес виховання, — ні намагаючись винайти колесо, ні майструючи ракету, ні видозмінюючи на догоду кон'юнктурникам поняття любові до вітчизни.