Марія Матіос - Чотири пори життя

— А революції, війни?

— А що, німці не воювали? Чи турки не були биті нами? Де тепер німці? Де тепер турки? Чи міг хто коли уявити бодай у п'яному сні, що биті більшовиками німці, через шістдесят років говоритимуть в унісон із внуками більшовиків, намагаючись перекласти свої злочини на декого з нас,

що метався тоді між двома пастками — червоною і коричневою? А ми, ми, такі затяті і працьовиті, не спроможемося й дотепер розвіяти спільну брехню колишніх антагоністів, а тепер — найлюбіших спільників.

Ти кажеш, що ти працювала словами. Але ти саме працювала, а не говорила. У цьому й полягає вся різниця між патріотичною балаканиною і патріотичною працею.

— Боже… — здалася я, — хіба не про ці речі ми сперечалися з тобою у житті? Хіба нам ні про що більше говорити тут, коли ми від усього вільні: і від патріотизму, і від тоталітаризму, і навіть вільні від свого серця, яке баламутило наше життя на землі?

І тоді золота душа засміялася — розкотисто, голосно, на весь сад.

— Говорили… Однак усе було навпаки. Це ти мені тоді більш інтуїтивно, аніж від знань, казала те, про що я тобі кажу лише тепер. Я думав, що ти ще молода, і — твоя правда — вчив тебе боятися. Бо я хотів тебе уберегти. Луша твоя була чиста і категорична, і на таких тоді полювали двоногі шакали. На твій вік припав апогей кривавих полювань. Шакали трощили живі душі, незважаючи ні на що.

— То ти хотів допомогти їм зробити мене нечистою і менш норовистою і через те вчив боятися?! — здивувалася я.

— Ні, я хотів, щоб ти була обачною, щоб ти думала, перш ніж щось робити.

— Це називається — хотів укласти мене у прокрустове ложе, у дозволені рамки. Отже, моя категоричність, на твою думку, мала бути дозованою? Так?

— Називай, як хочеш… Я просто волів, щоб ти на все мала свою міру. Ось саме через те я чинив так, щоб у тобі трималося трохи страху, який гальмував би твою природну різкість і непоступливість. Дурне діло — не хитре. А в молодості мудрості нема… Мій досвід диктував мою дещо жорстку волю щодо тебе, бо я любив тебе і боявся за тебе. Але жодним чином я не хотів скувати тебе чи обмежити.

— І що з того вийшло? — чи то жаль, чи іронію вклала я у слова.

— Вийшло те, що вийшло, і не більше… Ти навіть сама не знаєш, що я досягнув свого. Досягнув — і тоді ти зрозуміла, що вже можеш без мене. Ти сказала, що в якийсь момент наздогнала мене. Це, правда, не зовсім так. Ми наближалися один до одного з шаленою силою, через те стався мовби розряд, нас ударило, як блискавкою, і розвело. Але ти мусиш знати, що я гордився тобою.

— Так казав мені і мій чоловік.

— Була дурна дівка і лишилася дурною… — засміявся золотий голос. — Я тобою гордився, як своєю дитиною, а не власністю, своєю дитиною, розумієш? А це різні речі. І все ж, очевидно, тебе цілком не вполювали, коли ти так рано прийшла сюди. Так що ти поквиталася зі мною, моя любко. Бо ти жінка, і ти мудріша.

— Не відпускай мене більше від себе…

— На те я не маю волі. Може, ти літатимеш вищими садами, а потім сама вернешся до мене знов, а може, залишишся десь в іншому саду і згадуватимеш про мене… а може, уже і не згадуватимеш. Це вже як забажає воля Божа.

— Ачому ти в цьому саду, а не в іншому?

— Не знаю… Мені тут легко і не самотньо. Я був у багатьох садах, але тут мені найкраще. Значить, я заслужив цього саду і заслужив, щоб ти прийшла до мене. І мені вже більше нічого не треба. Я тут вільний робити те, чого не робив у житті. Я тут просто живу, жи-ву-у-у…

— Але я не вільна не думати про тебе!

— Знаю, що ти ніколи не була вільна від мене, але я тебе не можу звільнити від твоєї неволі.

— А я й не хочу.

— То добре. Лиш недобре, що ми ніколи не будемо разом навіки.

— Звідки ти знаєш? Я ще повернуся.

— Ні, мабуть, ти не повернешся більше… Але чому ти не хотіла бути моєю? — не вгамовувався голос золотої душі, що прихилялася, мов цілувала пошарпані мої краї.

Як я могла сказати цьому колись красивому, фанатичному чоловікові, що я боялася. Боялася, що колись його любе живе обличчя скам'яніє на моїх очах і мені доведеться цілувати його мертвого?! Він не міг умерти для мене. Він і тепер не вмер, бо я не тримала своєї теплої руки на його холодних пальцях і мої палкі уста не торкалися його застиглого чола. Я вже вмерла, бо бачила своє мертве тіло, а його мертвим не бачила ніколи. Отже, він пережив мене. І ми не зустрінемося більше ніде. І не зів'януть наші обійми і наша жага ніколи, бо кожен із нас перелив їх у те, чому були чесно віддані в житті — своїй улюбленій справі.