Марія Матіос - Чотири пори життя

— Благословенна ти між жінками і благословенний плід утроби твоєї. Достойно є, і це є істина — славити Тебе, Богородице, завжди славну і Пренепорочну. Чеснішу від Херувимів і незрівнянно славнішу від Серафимів. Молитов наших у час терпінь не відкинь, а від бід визволяй нас, єдина, чиста і благословенна… — завмер золотий спів, лишивши по собі далеке відлуння.

І тоді душа моя вперше засміялася не в житті, а в смерті.

— То ти і тут співаєш мені дифірамби?!

— А що, хіба я цього не вмів робити чи забував співати тобі хвалу і славу? — здивувалася золота душа так близько, наче і справді була в мені.

— О, ні! Ти співав мені, як Орфей, так, що зникали всі інші голоси, — палко заперечила я.

І у відповідь почула зітхання докору:

— Але ж не зникли назовсім…

— Ні, не так, ти не знаєш, — я спробувала боронитися.

— Не поспішай… Хоч тут не поспішай! — почула натомість благання. — Ми маємо нарешті час і натхнення набуватися тут, скільки захочемо. І все-таки… чому ти так не втішалася мені там?

— Я боялася.

— Чого ти боялася, моя ластівко? — приголубило солодким голосом золото близької душі.

— Я боялася втішатися.

— «Душе моя, душе душі моєї»… — гірко прошепотів голос чиїсь дуже знайомі слова, і я знову гаряче затрепетала:

— Але ж ти теж боявся! Усі боялися. Бо час нашого життя був страхітливий. Хіба ти забув? Він був начинений ламанням хребтів і репресіями. Він наскрізь був брехливий — наш із тобою час!

Голос обгортав мене, не чуючи слів.

— Ти боялася мого віку?

Сльози здушили душу. Чому вони не проливаються на його золоті груди, на його золотий живіт; чому вони кам'яніють і не дають говорити? То пусте, що ми тепер маємо скільки завгодно часу! А якщо і тут не маємо? Якщо нас і тут розлучать, як розлучили в житті?!

Ні, ми мусимо виговоритися вже, не відкладаючи на потім, бо потім знову створять якусь лише одну партію, виконкоми і обкоми, придумають інструкції і моральні кодекси тиранії чи демократії, і вони знову наглядатимуть за нашими душами, вони зволіють усуспільнити бажання, — а потім витурять їх на якусь площу Квітів для прилюдної інквізиції. «А у єзуїтів — всі майдани квітів», — недаремно писав колись один із моїх приятелів. Єзуїти від живих душ пустять у чорний дим найкращий твій цвіт під регіт юрби і зап'ють увечері шампанським, кожен біля котроїсь своєї пасії, чуючи, як подзенькують і на ньому ланці страху і непевності: а що, коли завтра їх також прилюдно спалять і пустять за вітром спалені душі наглядачів?

О, ні, ми мусимо з'ясувати усе тепер, уже.

І душа моя заговорила:

— Ні! Я твого віку не боялася ніколи. Ніколи! Але ти сам навчав мене боязні.

— Я?! Я тебе навчав боязні? Та я визволив тебе із панцирів самотності! Я розірвав усі пута і павутиння, що обмотували тебе роками! Я, що зробив з тебе скрипку, яка говорила без смичка?! Я, що нехтував часом, обставинами, умовностями?! І ти кажеш, що я тебе вчив боязні?!

— Так, це все правда, але правда не вся. Нехтувати будь-чим також треба вчасно… А ти задля мене не знехтував своєю кар'єрою.

— Ну навіщо ти мене діймаєш тепер цим? Ти ж знаєш, чим була для мене робота. Ні сім'я, ні друзі, ніщо — лиш робота.

— Ти мене не розумієш. Кар'єра і робота — це різні речі. А ти ніколи не був просто робітником. Але я кажу про інше…

— То ти хочеш сказати, що я був кар'єристом?

— Ні, і кар'єристом ти не був, але ти хотів більшого благовоління, ніж мав. А більшого тобі ніхто і не дав би, бо тобі й так не було рівних. Але ти хотів мати мене і водночас бути чистим і не заплямованим перед усіма жандармами отої нещадної партії і перед її фальшивими кодексами честі. А так не буває.

— Ти сама сказала, що такий був час. Але ж той час минув, а ти і тоді не захотіла бути зі мною назавжди.

— О, мій любий… — видихнула моя скипіла від давнього болю і образи душа. — Минув не тільки той час. Минуло щось більше. І я зрозуміла, що можу жити без тебе.

— Можеш із іншими?

— Не з іншими, але без тебе. Я тебе швидко наздоганяла в усьому — і в якийсь день зрозуміла, що в чомусь таки наздогнала і в чомусь таки ми вирівнялися. І я змогла без тебе. А інші… мене до них гнав голод самотності. Інші були метеликами. Вони згорали, навіть не долітаючи до мого вогню, і тільки залишали в душі порожні ніші. Та й хіба вони знали, до якого вогню летіли?

— О, тебе міг знати лиш я… — застогнав золотий голос біля мене, заливаючи душу давнім жаром пристрасті і нетерпіння. — Але як ти могла відмовитися від мене, коли ти мене завжди любила?! Ти скупа, я знаю, ти не хотіла казати цього, але ж ти мене любила, правда? — катував голос, не знаючи, що теперішні його тортури дужчі, ніж у найболючішу мить розстання.