Марія Матіос - Чотири пори життя

— Не знаю. Я сама прийшла, бо хотіла з вами поговорити.

— А тепер не говориш… — докорила вона мені і перепитала:

— Але тепер уже мене не боїшся?

— Не боюся. Лиш раз боялася…

— Коли?

— Коли вас привезли з Вижниці з моргу…

— То не мене, то моє тіло привезли, донцю, а я вже була тут… ні, я ще літала над вами і все знала. Ти так тоді плакала, що грішна душа моя почорніла ще сильніше, аніж петелька, на якій я повісилася.

— Ага… з переляку я втратила тоді мову, і друга моя бабка Гафія і бабка Настасія бігали до Івана Дмітрикового примовляти. Вони потім довго зливали воду з гашеними сірниками, поки минув мій страх, але я цілий день не заходила до хати, де лежало ваше тіло…

— …а коли зайшла, то поклала по обидва боки від мого лиця цвіт акації. Так мене й поховали з тим цвітом. Він часом мені дотепер тут пахне… А скільки тобі тепер років, дитинко? — придивлялася до мене.

— Багато. Але я молодша від вас.

— А мені було п'ятдесят. А твоїй мамі тоді було двадцять чотири.

— …А Дмитро Гуцуляк у селі казав, що то невістка вас повісила. Моя мама.

— У таку хвилину, грішний, сказав сам собі дурне і необдумане. А його зять якийсь час перед тобою прийшов сюди так само, як я, і вже тут назовсім.

— Боже! — скрикнула я вперше. — Такий світ великий, і стільки у нім душ умирає щохвилини, і геть усі сходяться сюди, то звідки ви знаєте про Гуцулякового зятя?!

— Ти помиляєшся, донцю. Сюди сходяться лиш такі, як я, — собою ж занапащені, чорні, але тут усе знають… те, що треба знати конче, знають. А інші вмерлі душі десь-інде. Декого з них сюди пускають на трохи, через те ми усі завжди коло брами: кожен чекає свого. Тепер ти ось прийшла до мене… А чого твоя мама не приходила? Чи ще гнівається на мене дотепер?

І знов защеміли усі надірвані краї моєї душі на згадку про маму.

— …Мама лишилася поки що там, на землі. Але вона би так само прийшла, — відповіла я бабці, — вона банувала і плакала за вами дуже і за одну ніч посивіла. Мама казала, що вони з татом були попереджені про нещастя, але вони не послухали і нічого не зробили, щоб з вами так не стало.

— Хто їх міг попередити, дитино, коли про це ніхто не знав, крім самої мене? — заперечила бабка.

— Хтось, певно, знав, бо спочатку грім у толоці убив телицю, потім вовки заїли двох овечок, потім порося, що його лиш купили на базарі і занесли в хату розігріти, прорвало мішок, ускочило в отвір із попелом в печі. Поки тато розібрав піч і дійшов до комина у стіні, порося вже було печене. То це хіба не знаки?! Не попередження? Усе діялося, як не перед добром.

— Не знаю… Не знаю, — зітхнула чорна душа близько від мене. — Твої тато з мамою нічим не завинили переді мною. Може, лиш дід завинив найбільше, але я вже забула то. Нема вже діда?

— Нема давно…

— А по моїй смерті ще женився? — Женився…

— А бук за хатою ще є?

— Бук є, а хати нема…

— А де ділася хата?

— Звезли в село.

— А що на місці старої хати в горах?

— Сіно робимо.

— 1 тепер живете в селі?

— В селі.

— А хата під бляхою?

— Під бляхою. Хата та, що була.

— І камінь з-перед порога ґанку звезли?

— Ні, камінь лишили. Він тепер також у кропиві.

— А червона гадина, що грілася на камені, а ти її гладила ручкою, не зійшла за вами в село?

— Ні, певно, і гадина лишилася… але як колись прийде до вас мама, не питайте її про гадюку, бо вона кожен раз плаче, коли згадує, як побачила мою маленьку ручку на гадючій голові.

— Твоя мама також кілька день не говорила по тому. Відняло їй бесіду від страху за дитину.

— Але вона не знала, що я щодня гралася з гадюкою і ні гадюка не боялася мене, ні я її.

— Не боялася, бо ти гадюкою була мічена ще до народження. Мама ходила важка тобою, коли гадина скочила їй на плече із сливки, а мама скрикнула: «Ой!» — і вхопилася пальцем за нижню губу. Там у тебе був біленький значок. Був?

— Був. І через те я завжди малювала губи.

— Е-е-е… Хто тебе мав любити, то мав любити зі всіма твоїми знаками. А мене ніхто ніколи не любив. І я боялася людей.

— Боялися людей?!

— Бо пам'ятала, як прийшли по войні вивозити наш хутір… Нас не забрали, бо всі на тиф були слабі. І дідо, і твій тато, і твій вуйко Петро. А інакше були би, як худобину, гнали крізь сніг. І десь у сибірах я також шукала би смереку, щоб стратитися.

— А вуйко Петро не встиг на ваш похорон.

— Ой, мій Петрусько… У таких світах був. Але, може, й добре, що не видів мене мертвою. Якби подумала була про Петруська, то хто знає, може, думка про Петруська спасла би мене… але ні, — заперечила сама собі бабця, — так було написано, і так сталося. Казала тобі: жінці не можна бути самотньою. Лиш про це ніхто не думає. А я тут мучуся між такими, як сама. Стільки біди є в житті у людей, що вони не витримують і йдуть сюди, а тут і так чорно від горя.