Марія Матіос - Чотири пори життя

Вона довго мовчала, немов перебирала щось у пам'яті своєї душі. І, наче спроваджуючи мене за браму, запитала:

— А ти ще прийдеш до мене?

Я не встигла сказати їй «так», бо брама за мною зачинилася. І якось так дивно, що мені здалося — назовсім…

Нащо мене забрали, коли я хотіла говорити і слухати? Я б їй теж була дещо розказала. Мені ні з ким тут спілкуватися.

Коли там, у житті, я бувала самотньою і безголосою, і самотність ставала нестерпною, я підпирала голову руками і подумки говорила сама до себе, як до чужої людини. Я питала себе про щось і сама собі відповідала. Коли розмова ставала для мене важкою, я йшла пішки на дев'ятий поверх у будинку, в якому мешкала, і рахувала східці.

2… 4… 6… 8… 10… 28… 44… 72… 106… Я втомлювалася від одноманітної лічби, ставала край вулиці і дивилася на номери машин. У мене була бездоганна пам'ять на номери телефонів, машин і дні народження. Далекі люди, сідаючи за святкові столи, не знали, що я про них думаю. Молодшою я могла набрати телефон іменинника і наговорити йому купу несподівано приємних арештантів. Для більшості це було неочікувано, а через те приємно. Лиш раз, один раз після такого дзвінка, мене запитали, що я хотіла. Коли я від когось чогось хотіла, я про це казала, дивлячись в очі і не вдаючись до словесних викрутасів.

Багато разів опісля той чоловік питав мене, чому я йому ніколи більше не дзвоню і не вітаю з днем народження.

— Бо я не пам'ятаю вашого дня, і мені тепер треба дивитися у записник, а я ніколи не вітаю із записника, — відповіла на те я.

Однак це таке дрібне тут, що я, повернувшись, прожила би зовсім інше життя… але як я його прожила би? І хто мені не давав жити по-іншому?

Тут я розуміла, що зі мною прийшли сюди всі мої рудименти й атавізми — і жодна сила не могла їх відібрати. Хоч із мене все життя намагалися зробити зомбі, там їм не вдалося позбавити мою душу залишків того, що дедалі втрачало ціну і ставало майже екзотичним.

Іноді я думала, що коли б душа, як тіло, могла дивитися в дзеркало, вона б щоразу жахалася, бачачи, як старіє в ній радість, вкривається зморшками чуйність, береться сивиною любов, лущиться ніжність і випаровується доброта.

Але хто міг поставити перед душею таке дзеркало, крім самого себе? А в самодіяльному дзеркалі все викривлено наперед. Через те воно ставало непотрібним, і десь припадали порохами наші правдиві дзеркала, а ми дивилися в якісь інші, і вони нас заспокоювали чи дратували, і ставали невигідними, і ми вже не дивилися в жодні дзеркала, окрім дзеркал рідних і коханих облич, шукаючи в них того, чого не могли дати скляні.

…ХТОСЬ, МАБУТЬ, і тут, за другим кругом чи другим садом, диктував мені думки і шлях, бо довкіл запахло воском, і якісь далекі звуки дуже печальної музики почали долинати звідусіль; вони пливли, як похоронний марш, моторошно пестячи шкіру і начебто піднімаючи волосся.

Але шкіри не було, волосся також. Лише щось морозило душу.

І я зрозуміла, що мене чекає нове випробування в прозорості саду чи в темені круга.

— Сад восьмий, — знову сказав чийсь голос, і я влетіла, начебто в сонце.

Там легко й радісно розливався день. Він лився, як світло, як вода, поблискуючи чи то снігом, чи рибою, що мерехтіли переді мною, враженою, не даючи розгледіти себе; то нагадувало танок чи заметіль, і воно було красивим і чистим; воно кружляло, мінилося і облітало так, немовби раділо зустрічі зі мною.

Лиш тоді я відчула, що то є справжня німота, коли із заметілі чи то снігу, чи то цвіту зробилася душа, ніколи мною не забута і не випита; душа, в яку я колись давно, дуже-дуже давно, дивилася, як у дзеркало.

І раптом, прорвавши довколишнє безконечне мерехтіння і легкі одежі чи німби інших душ, ми кинулися назустріч одна одній, як в обійми, припадаючи обірваними краями, кружляючи в безумному темпі, з безпам'ятною силою жаги і радості.

О, як жаль, що нема очей: вони би плакали, втішені тим, що пошматовані краї наших двох душ нарешті вирівнювалися і ставали цілими, і цвіли, і світилися, і блистіли.

Як жаль, що не було рук: вони б обнялися з іншими руками і зігрівали б, і терпли б від утіхи.

Це була благодать, зіслана восьмим садом на мою живу душу, можливо, тепер живішу, ніж коли інше.

— Чому ти не тішилася мені так завжди? — без докору, але з нетерпінням, запитала мене душа, що зазолотіла між сяйва дня, потьмаривши всі інші душі, що теж комусь раділи довкіл.

— Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою! — заспівала я чомусь від несподіванки, тулячись ближче до золотої душі, наче хотіла зробити її своєю, і до мене приєднався ще один спів.