Марія Матіос: Чотири пори життя

— У твоїй пам'яті збереглося, як ти прийшла після лекцій в університеті до свого приятеля з чорною пов'язкою?

— Так, і тоді мій приятель вжахнувся: «Що в тебе трапилось?». Я сказала: «Мене навіки покинув мій найкращий друг». А він похитав головою: «Ой, дитино…». І все.

— То я тобі був другом? Я ж тобі міг дідом бути!

— Ні, не зовсім другом.

— А як вас там учили називати таких, як я? Учителями? Наставниками?

— Нас не вчили думати про таких. Не знаю… Ви не мали у мене означення, хто ви, але всі ваші листи я зберігаю досі. Ні, — поправила сама себе. — Я зберегла їх і лишила своєму синові.

— Ти зберегла листи старого напівграмотного чоловіка?

— Ні, мій друже. Ви маєте рацію, як любили казати у нас. Жаль, що я їх не обнародувала багатьом грамотіям свого часу. Грамота — це одне, а серце — це щось інше. У тих листах, окрім науки, було серце.

— Отже, я недаремно дбав про тебе, як садівник про квітку у своєму городі. Ти була дівчинкою, косулькою, та я відчув у твоїх перших невправних тодішніх писаннях щось живе і дуже вразливе. Але я тебе пізнав лише по смерті. Це, знаєш, як за теорією екзистенціоналізму… Коли ти йшла містом із чорною пов'язкою і плакала, і на тебе ззиралися люди… ти витирала сльози руками, і я звідси боявся, щоб ти не потрапила під колеса машини… якби я міг, я тоді був би рвав на собі волосся з жалю до тебе. Але тут нема ні голосу, ні волосся… Дивно, що ти розуміла старших, але тебе чомусь не розуміли твої ровесники.

Веселий сміх, що долинув зблизька, обірвав нашу розмову і не дав мені заговорити до свого колишнього друга, старшого від мене на п'ять десятків літ. Він для мене був учителем не в школі.

— Скажи мені «дякую», Марічко, що не бив тебе по пальцях, коли ти писала хімічним олівцем по всіх віконних рамах у нас у хаті.

Ой, Янку-Іванку… солодкий мій вуйку. Сліди від моїх олівців не замалювала фарба на ваших вікнах і дотепер.

— А, Господи, як вони дві несли мене з моєю донькою на руках у ту реанімацію… — говорив не перестаючи. — А це ж вона мене назвала Янком, так і вмер Янком, бо Марічка маленька була, говорити добре не вміла і не могла сказати «Йванко». А як велика стала, то добре казала Іванку хлопцям чи ні? — питав мене вуйко. — Певно, що добре! А для мене дівчинкою лишилася і дотепер… А що там тепер тітка моя робить?

— Плаче, вуйку Янку.

— Дотепер плаче? — засмутився він.

— Дотепер.

— А за мною дотепер хтось плаче? — долучився до нас трьох печальний жіночий голос.

Я і його впізнала. Це був голос моєї колишньої шкільної вчительки.

— Сини плачуть, — відповіла я і хотіла додати ще щось, та інше «щось» зупинило.

Я не могла пригадати що. Несподівано мені допоміг вуйко Янко.

— Господь із вами, не казав вам, учителько, ніколи і не сказав би без неї, але коли вона вже тут, — нахилився до вчительки, — то скажу, бо пече мене… ой, пече… Ви нащо їх у школі клали на коліна і бандерами обзивали?

Вуйко замовк.

Мовчала і душа моєї вчительки.

Стало тихо й незручно.

— Тут не перерікаються, — спробував загладити запалу було незручність голос мого літнього друга.

— А ми й не перерікаємося, — пояснив Янко. — Я лише хочу для себе дещо уточнити. Це вже нічого не дасть, але! Але оця ось дитина якоїсь то днини прийшла зі школи і дуже плакала, а вона була якраз після операції, ще рубчик на животикові добре не загоївся, а плакала страшно, бо вони там у класі не знали, як розв'язати задачку — і ви всіх поклали на коліна. Це був лише п'ятий клас школи, люди добрі! А вона, ця моя маленька дитинка, не стала на коліна. Всі стали, а вона з двома хлопцями — ні. Але прийшла додому та й питає: а хто то є «бандери» і хто з вас був у бандерах, що наша найкраща вчителька так лютилася на них дуже і на коліна нас клала за бандерів? То вам треба було це робити? — звернувся Янко до моєї вчительки. — Треба було, щоб вам тепер кістки у гробі переверталися?

— Лишіть, вуйку, — втрутилася я. — Коли б тепер були такі вчителі, як були у мене, тепер би також багато чого по-іншому було. А тоді час був такий, що нас усіх називали бандерами, убійниками, колаборантами, прислужниками. Господи праведний, ким лиш нас не називали?!

— А коли ти йшла сюди, той час там уже минув чи ще ні?

— Ще ні… — зітхнула я.

— А ти кажеш. Та за таку чорну неправду я сам би ішов у бандери! — не на жарт розійшовся Янко.

— Ой, звідси підете… — Якби він мав вуса, я би подумала, що мій давній друг усміхається в них.

— А ви приїхали з Великої України межи бандери, — розвернулася вуйкова душа до вчительчиної, — усе життя прожили межи бандерами, хату межи бандерами побудували руками бандерів, дітей межи ними вигодували і там лишили, і бандерівська земля вас поховала в собі. Ще й учні ваші бандерівські квіти на вашу могилку носять і служби у церкві за упокій наймають. То є у вас людська совість після такого?!