Ірина Солодченко: Неприродний добір

— Не вигадуй… — заступилася за поета Марта. Від вина вона розчервонілася і була зараз трошки кумедна зі своїм ластовинням навколо носа. — Ти не так йому сказав… Ти уїдливо запитав: як сучасні поети можуть жити з поезії? А він тобі й відповів, що живе не з поезії, а працює на західній радіостанції. Тоді ти знову до нього причепився: «Чи є в Україні справжні письменники, які заробляють на хліб лише літературною працею?». І він тобі відповів, що у гаманці нікому не заглядає.

— То він зрозумів, що ти книжечку його не купиш і втратив до тебе інтерес, — повернувся до свого Марек.

Олег і не думав сперечатися… Він закрив очі, поклав схрещені долоні під голову й підставив обличчя лагідному вітерцеві. Та раптом підкинувся від удару… А то на його лоба впав великий хрущ. Марта засміялася, підхопила жука й стала його розглядати. Марек почав щось їй пояснювати про особливості поведінки хрущів навесні, та Олег їх не слухав.

Йому було так добре… А що буде завтра він не знав і не хтів знати…

Напередодні травневих свят Смідович вийшов з моргу і пішов вздовж зеленого паркану, за яким повним ходом тривало будівництво торгово-розважального центру. За парканом сюди-туди сновигали низки машин з будматеріалами, а роботяги весело перегукувалися, начебто то не їхній товариш, шістнадцятирічний хлопець, випав вчора з верхнього поверху. «Як можна було допустити підлітка до висотних робіт?» — запитав Кирпа в виконроба, який привіз живого ще хлопця до лікарні. Той щось пробубонів і вибіг на вулицю… Травма була не сумісна з життям, і за годину хлопчик помер…

А районна лікарня села Прісне і далі жила своїм життям: зі своїми болями, лементами, операціями, реанімаціями… Після того, як Семенова звільнилася за власним бажанням, обов'язки головлікаря виконував Коцюба, який наразі стояв біля відчиненого вікна й тішив свій зір розквітлим перським бузком. Раптом він перехилився через підвіконня і крикнув патологоанатому, який все ще чвалав уздовж зеленого штахетника:

— Вітя, здоров! Ти не забув? В неділю чекаємо в гості!

— Не забув…. А що це тебе не видно було?

– Їздив у місто… Вибив новий лапароскоп і спонсорів знайшов… Циркулярну пилку тобі профінансують!

— Даруй, невже ж це правда? Дякую, дякую….

У цей час з лікарні вийшов хірург Шевчук. Він привітався з патологоанатомом, і вони вдвох попрямували до воріт.

— Як бадьоро зводять! І головне — гроші є! — іронічно прокоментував Смідович жваве будівництво.

— Та так… Розсадник… Буде нам пацієнтів постачати. Сьогодні ще одного привезли — цегла на голову впала. Запитую: а каска де? Та я, каже, нещодавно працюю, не встиг купити. Як не встиг? А вам що, не видають? Ніхто нічого не видає, каже. Робу й каски самі купуємо.

Озирнувшись і побачивши Валю, яка стояла на сходах, Шевчук пригальмував і зачекав поки медсестра до них наблизиться.

— Валю, — звернувся він до неї, — все забуваю спитати. Пам’ятаєте, тоді… коли померла та жінка, в листопаді… Ну та, що в автокатастрофі… Пам’ятаєте? Ви ще мене вилаяли за те, що я кватирку в палаті відчинив…

— Та пам’ятаю…Чого б не пам’ятати?

— А чому не можна було відчиняти кватирку?

— То ви досі не знаєте?… — зітхнула Валя. — Жінка померла через те, що її душі було куди вилітати… Буває мучиться людина, і ти бачиш, що вона вже на смертній дорозі, але ніяк не може відійти, тоді ми тоді кватирку відчиняємо, щоб душі було куди подітись… А так, може б чоловік тої жіночки приїхав зранку, та чи привіз хірурга з міста, чи ще щось би зробив аби її врятувати…Та що вже про це казати?

…Утрьох вони вийшли за лікарняні ворота і пішли парком… Андрій з медсестрою про щось розмовляли, а Смідович ішов трохи осторонь, метеляючи, як школяр, своїм чорним портфелем.

© Солодченко Ірина, 2008