Ірина Солодченко - Неприродний добір

Листопадовий ранок похмуро завітав через величезні тьмяні вікна до просторої палати реанімації та інтенсивної терапії старої районної лікарні. Навідався, страхополох, та враз й відсахнувся. І в палаті знову запанували сутінки… Та незабаром кімната висвітлилася настільки, що можна було розгледіти древні стіни, обклеєні тонкими в дрібну квіточку шпалерами, подекуди роздертими до того, що крізь шпарини майорів сіруватий тиньк. На вибіленій стелі де-не-де проступали цитринові латки, а з-понад отруйно-зеленої фарби, накладеної на труби й батареї кимось неоковирним, виповзала іржа. Підлогу «екстремальної» кімнати застеляв заяложений лінолеум, від якого пахтіло хлоркою. Вся порізана і в розпливчатих рудих плямах, підлога, втім, була бездоганно чистою.

В кутку палати притулилося залізне ліжко із дещо заіржавілими бильцями, на якому простяглося абсолютно голе неживе тіло, яке вчора ще так справно слугувало жінці років сорока п'яти-п'ятдесяти. Її блідо-сіре обличчя різко контрастувало з навколишнім середовищем. Придивившись можна було уявити, що за життя жінка не була пишною красунею: великуватий ніс, затонкі губи, дещо опуклі очі. Проте залишки недешевої косметики, стильна стрижка з різнобарвними пасмами і ледве чутні парфуми, які не подолав навіть нудотний сморід державної лікарні, свідчили про те, що опинилася вона на цьому вбогому ліжкові цілком випадково.

Три особи — медсестра, чергові лікар та хірург — нишком позирали на освітлену непривітним ранком небіжчицю, утім кожний розміркував про своє. Медсестра Валя, кирпата жвава товстуля, уважно вивчала манікюр покійниці. Сама вона бозна з яких пір не стежила за манікюрною модою, вважаючи, що медичного працівника прикрашають охайні та коротко стрижені нігті. «Треба не забути сказати доньці», — думала Валя, — що зараз у моді нігті недовгі та круглі, а лопаточкою вже не носять»… Офтальмолог Дюдяєв (який чергував цієї ночі по лікарні) являв собою невиразну особу з пісним обличчям і прилизаним попелястими рідким волоссям. «Шкода, що головлікар Семенова так і не наважилися на лапароскопію, — подумав він. Та позирнувши скоса на молодого хірурга, знову завагався… Хірургові, високому і вилицюватому хлопцю приємного вигляду, було не до манікюру і не до сумнівів. Він єдиний серед колег дивився на труп з непідробним жахом лише тому, що ще не звик до летальних кінців до яких він мав безпосередню причетність. Щоправда, за три місяці роботи в цій районній лікарні дві людини вже померли під час його чергування, але то були зовсім інші справи. Першого разу привезли з віддаленого села шестидесятип’ятирічну вчительку з інфарктом, і допоки родичі шукали машину, щоб її сюди допровадити, минуло годин з десять. То ж не дивно, що вчителька сконала ще в приймальні. А ще якось дядько (не з місцевих, а з тих, що до орендарів наймаються) отруївся гербіцидами. Та за тілом його так ніхто й не з'явився, і ховали небораку урядовим коштом.

Але то бабуся з безхатченком, а тут — пещені руки, манікюр, чималі золоті сережки, яскраві пасма волосся… Все тіло цієї жінки нібито дивувалось, яким чином воно опинилося на цьому жалюгідному ліжкові?

Зненацька медсестра Валя скрикнула:

Кватирка! Хто відчинив кватирку? І коли?

Молодий хірург повільно перевів свої виразні карі очі на вікно й тільки зараз відчув подих вогкого повітря. Він здивовано знизав плечима… Яке це тепер має значення? Над тією, що наразі простягнулась на ліжкові, запалення легенів не нависає…

Я відчинив, — щиро зізнався хлопець.

Коли?

Десь хвилин з двадцять…

— Тепер нарікайте тільки на себе, — похитала головою медсестра, пішла до скляної шафи з ліками і почала там щось перебирати.

Тим часом Дюдяєв всівся за облупленого дерев'яного столичка писати посмертний епікриз. Події минулої ночі досі миготіли в його голові, як кадри з кінофільму, але тепер його думки стосувались досвідченого хірурга районної лікарні Кирпи, який так невчасно гайнув до Туреччини за путівкою фармацевтичної фірми. А тепер невідомо, чим вся ця історія закінчиться: напевно дамочка прийшла з такого світу, де за помилки не пестять.