Ірина Солодченко: Неприродний добір

…Через півгодини змоклий як хлющ Олег ледве видибав з лісу. Черевики на тонкій підошві неприємно чвакотіли, і він пошкодував, що не пішов ґрунтовкою. Пройшовши з півгодини уздовж лісосмуги, побачив удалечині на роздоріжжі міліцейську машину, а поруч — сріблясту автівку, яка просто-таки вжмакалася у величезного дуба … У передчутті лиха він прискорив крок і за декілька хвилин впізнав свій Chevrolet… Поки біг вдивлявся у пошкоджену передню частину, зігнуту кришку капота, відірване праве дзеркало, зім'яті дверці й силувався уявити міру важкості травми, яку одержала його дружина. Біля міліцейської машини тупцювали міліціонер (напевно той хрипкий капітан, який йому телефонував) та два даїшники. Олег побіг щосили, не зважаючи на хлюпання води в черевиках. Капітан вже підвівся на підніжку, коли його зупинив крик:

— Зачекайте! То ви мені дзвонили?…

Капітан обернувся.

— Ви хто? Томашенко? Давайте швидше.

Олег на мить зупинився біля свого Chevrolet:

— Подушка хоч спрацювала?

— Ні… Вона ремінь не пристібнула…

Сідаючи до міліцейського УАЗіку, Олег послизнувся на мокрій глині, яка, очевидячки, вже давно просипалася з якоїсь вантажівки. «Не впоралася з кермом»- промайнуло в голові…

Дорогою капітан розповів, що аварія сталася приблизно опівночі. Повз їхав хлопець на «Ланосі», побачив потрощену автівку і подав трохи назад, щоб довідатися в охоронців з базару, де тут найближча лікарня. Один з охоронців під'їхав з ним до місця події і повідомив, що лікарня далеко, а фельдшерсько-акушерський пункт — у п'яти кілометрах. Вирішили, що хлопчина відвезе зомлілу жінку до фельдшера, а охоронець викличе міліцію. Разом вони перевантажили Марину до «Ланосу», хлопець повіз її у ФАП, який, звичайно, був зачинений. Довелось підняти там всіх собак, щоб знайти фельдшерку, але сонна й перелякана жінка наказала негайно везти непритомну Марину до районної лікарні, бо не має чим і уколу зробити. Та коли б і мала чим, то не зробила б, бо побоюється, що лікар тоді не зможе поставити правдивий діагноз. Телефону у фельдшерки теж не було. Хлопець чортихався, що в нього грошей на картці катма, а йому ще треба дружину, яка наразі їде містом до пологового будинку, розважати. Словом, привіз він Марину біля третьої години ночі до лікарні, швидко все це розповів медсестрі в приймальні й тільки закурилося за ним. Увесь цей час ваша жінка щось бурмотіла, але невиразно, наче уві сні. Охоронець стверджує, що від неї тхнуло алкоголем. Щось солодке на кшталт шампанського. Така от тяганина…

Олег слухав капітана і нічого не тямив. Те, що Марина дозволяла собі за кермом дещицю алкоголю — в то повірити не важко. Але, щоб вона поїхала кудись вночі сама-самісінька?…. Ні, такого просто не могло бути, тому що бути не могло. І крапка. За останній час вона так звикла, щоб з нею панькалися, носилися…

Решту дороги проїхали мовчки. Олег сидів приголомшений і не вірив у реальність того, що відбувається…

Повік віків смерть близьких звалюється раптово. Завжди здається, що із твоїми родичами ніколи нічого не трапиться. То десь вмирають діти, сестри, брати, дружини й матері, а в тебе тільки бабуся з дідусем пішли з життя, та й то: бабуся — природним шляхом, а дідусь ще до твого народження. Порюмсали, згадали бабусине нелегке життя й ходимо на гробки як годиться. Нині маємо законне місце на цвинтарі, а в пам'ятну суботу — не сироти які.

Та коли помирають молоді і бадьорі — то завжди катастрофа, навіть якщо людина перед цим довгий час хворіла. Рідня звикає до нападів, приступів, які як не тепер, то в четвер вгамовуються, і людина знову жива, знову вона з ними. Наявність у родині алкоголіка або наркомана — це щоденне очікування чогось жахливого, втім минають роки, а фамільне нещастя опісля кожного запою або приступу знову видряпується. Син Володимира Висоцького розповідав, що хоча його сім’я завжди була насторожі, однаково смерть батька пролунала як грім серед безхмарного неба. Так вже влаштовано цей світ, що люди завжди сподіваються на краще навіть тоді, коли для цього немає жодних підстав.

Та найжахливіше, коли людина не хворіла, бігала собі жива-живісінька, тренувала м’язи, алкоголю й не нюхала, харчувалася лише городиною з садовиною і раптом…. Немає. Це — катаклізм. Кінець світу. Незважаючи на те, що кожний, хто сідає до сучасного транспортного засобу, може почуватися живим лише пів-на-пів. Це схоже на сон… Щовечора ми засинаємо і нібито вмираємо. Свідомість вимикається, але ми чомусь впевнені, що вранці неодмінно прокинемося, тобто народимося знову. Хтось не прокидається, та ми не зважаємо, бо таких одиниці. Щось подібне зазнають і люди, які сідають до автівки. Теоретично вони припускають можливість аварії і увечері поблажливо слухають про невдатників у новинах або по «Магнолії-ТВ». Є навіть пишаки, які вважають себе під Божим наглядом. Тобто, тим неборакою, що загинув в аварії, просто ніхто не опікувався, позаяк він не дуже-то Богу й потрібен був на Землі. А мене Всевишній береже. Наприклад, учора я ледве не зіткнувся з вантажівкою, але якась невідома сила вивернула моє кермо, і наразі я тутечки сиджу перед вами і розповідаю про цей випадок. І ще, продовжує такий сподівака, колись моя мама бігла до трамвайної зупинки, але не встигала. Кондукторка вже готувалась зачиняти двері, і мама помахала їй рукою у сенсі: «Поспішаю, зачекайте!». А кондукторка — хоп! — і прикрила дверцята у мами перед носом. За хвилину гальма того трамваю відмовили, і тепер мама — жива-живісінька, а кондукторка — на цвинтарі. Отже, янгол охороняв саме мою маму, а не ту кондукторку.