Ірина Солодченко: Неприродний добір

Фактично будівництво перебувало на завершальній стадії. Малого не стає — замовити ковані поручні до сходів. Десь дружина побачила ці чортові поручні, і заманулося їй саме такі. Та на додаток ще й балкони обліпити кованими квітами! І все ця мура, на її думку, мала додати їхньому котеджеві аристократичного гламуру.

А ззовні на нього чекав інший «головняк» — будівництво капітального залізобетонного басейну з водоспадами, підсвічуванням та гідромасажем. Треба визнати, що він затягував трохи з цими дідьковими басейном та поручнями, відчуваючи, що коли будівництво закінчиться, то почнеться інший відлік часу. Допоки він зводить цю дачу, спостерігає за робітниками, то нібито в справах. Жінці зручніше мати за виконроба-охоронця свою людину, ніж наймати сторонніх, з якими завжди чимало клопоту. А далі?

Чоловік вийшов у двір і підійшов до рукомийника. Ледве відвоював він собі право на цей рукомийник! Дружині не подобалася простота його конструкції. «Навіщо тобі це лайно, коли в будинку дві ванни й душова в підпіллі? Так сільське з тебе й лізе! Ти б ще мойдодира притягнув», — сичала вона. А йому за щастя похлюпатися, банально попирхати та почмихати на свіжому повітрі. Хіба можна це порівняти з душем у підпіллі? Селом його дружина докоряла через те, що в дитинстві він щоліта гостював у бабусі і перейняв багато сільських звичок. Його рідна Томашівка, заснована запорізькими козаками, розташовувалося на закруті Дніпра. Усі чоловіки там були височезними кремезними красенями, щоправда, й дудлили ці красені добряче, за що майже перевелися … А нащадок їхній не зловживає і з задоволенням згадує як зранку бабуся подавала на стіл глечик теплого свіжого молока з минтусом чорного хліба, і ця страва досі здається йому смачнішою ніж будь-які ресторанні блюда. Ех! Зараз би молочка свіжого! Але дачу жінка вибудувала в передмісті, де селян поступово викурюють міські капшуки. То ж найближча корова пасеться де-небудь у Калинівці, до якої автівкою їхати хвилин двадцять. Інший варіант — чвалати туди пішки крізь шпильковий ліс три кілометри. Та автівка залишилася у місті (дружина сьогодні після обіду нею приїде), а плентатися заради кухля молока пішака та ще й мокрим лісом, то вже занадто.

… Після нічного дощу поступово вияснялося. Раптом загавкотів Мареків собака, і Олег присунувся ближче до паркану. Втім чому розривався той гавкун — так і не з'ясував. Марек був його найкращим другом за останні два роки. З ним можна було і погомоніти, і в карти зіграти і — чого гріха таїти! — випити чарку вдома чи в місцевому ганделику. В'юнкий, середнього зросту і вже трохи лисуватий, Марек був молодшим за п'ятдесятилітнього Олега на 12 років. Працював він у місті у якійсь будівельній компанії, а мешкав в старій батьковій хаті з провесіні до глибокої осені. Незважаючи на різницю у віці все в них було, як у щирих друзів. Траплялося й до чубанини доходило, особливо коли сперечалися за політику. Олег кілька разів під п'яну руч брав Марека за барки й з лементом: «Ах ти ж, морда жидівська» намагався його в чомусь переконати. Марек у відповідь горлав, що краще бути «жидівською мордою» ніж сторожувати це «собаче лайно», як він охрестив їх «аристократичну» дачу. Затим примирювалися, звичайно. Їх погляди на політику різнилися докорінно. Під час Помаранчевої революції 2004–2005 років Марек взяв відпустку за свій рахунок і два тижні просидів в наметах на київському Майдані. Він завжди дорікав Олегу за те, що грьобаний «нащадок запорізьких козаків» страшився дупу застудити і всю революцію просидів у своїй «виконробській». А от Марек — «жидівська морда» — разом з усіма свідомими українцями був на Майдані навіть у ту найстрашнішу ніч, коли нерви сторін здавали конкретно, коли люди падали на коліна і молилися з образами в руках, коли кожний розумів, що це — не кіно, а через мить у тебе почнуть стріляти справжні кулі. Олег займав скептично-нейтральну позицію й стверджував, що всі ці помаранчеві й блакитні — одна банда. Проте Марек плював на його позицію й називав її позицією жлоба, який намагається виставити себе «понад ситуацією». Словом, незважаючи на деякі непорозуміння, Марек був для «дачного відлюдника» суцільним просвітком, і з ним можна було побалакати на будь-які теми, включаючи улюблені історичні.

Олег припинив прислухатися до брехні Марекового собаки. Скрізь високий паркан нічого не побачиш, а ворота відчиняти нема пощо. Пройшовся, м’яко ступаючи по мокрій тьмяній травиці — теж об'єкту нескінченних дорікань. Тільки-но дружину ґедзь вкусить — негайно приступається до цього споришу. Вона воліла викласти двір плиточкою, чому душа його нещадно пручалася. Він потайки підсівав по весні травичку, бо не міг відмовити собі в задоволенні проходжатися влітку босоніж по зеленій ковдрі, яка так приємно лоскотала п’яти. Але то до часу…. Допоки басейн не вирили…