Ірина Солодченко: Неприродний добір

Так, оточення в них було поважне, повернувся він думками до сусідів. За Мареком — дача банкіра Латиніна, якого на роботу й з роботи допроваджали гелікоптером. Марек запевняв, що Латинін, кволий двадцатитрьохрічний шмаркач — найсправжнісінький «лыжник». Олег погодився з товаришем тільки після того, як його якось підрізали дорогою до міста. Спочатку він не допетрав що до чого, та коли побачив, як Латинін пішов на подвійне випередження, його волосся здибилося: виявилося, псевдобанкір зі своїм кортежем перегони на трасі влаштували. Ледве втік тоді від тих пробийголів…

Та Латинін — соплій супроти сусіди праворуч. Цей каламутний ділок був одним з перших дачників. Купив у діда хату з ділянкою, привів «канкрєтних рєбят», які вирубали геть усі дідові груші, вишні і яблуні, які славилися навкруги, і відгородився від усього світу п’ятиметровим цементним парканом. Потім завезли техніку, хату знесли, а на її місці почали зводити довгу двоповерхову споруду. А просто на городі, де дід колись саджав картоплю й кукурудзу, заклали основу для тенісного корту. Щойно цей каламутний ділок забетонував дідів город, як його ув'язнили. Не за нецільове використання землі сільськогосподарського призначення, звичайно, а за інші темні оборудки. Нині в цьому недобудованому кістяку лише охоронець мешкає: зробили йому на першому поверсі будку, встановили обігрівача, і сидить дядько, стежить за добром і ні з ним не спілкується. Заборонили, мабуть… Всезнавець Марек стверджував, що корт зводять з метою бізнесу, тому й особняк такий довгий і схожий на готель. Позаду городу паркан був трохи нижчий, і коли Олегові траплялося його оминати, то йому моторошно було дивитися на той забетонований сільський город.

Щоправда, Марек випікав йому очі тим, що і його город аж ніяк не схожий на картоплище. Слушно… Нема чим й бити. Дача у подружжя Томашенко призначалася винятково для відпочинку її кращої половини після важкого трудового тижня в задушливому й зашкупеленому місті. А відпочинок мав на увазі не на городі рачки стояти, а культурно-цивілізаційно колисатися на сучасній гойдалці посеред зеленої галявини з шашликом біля рота. Також заморений городянин може собі дозволити пірнути до басейну, нахлюпатися там донесхочу й затим витягтися у шезлонзі, підставивши сонячним променям стомлені члени й закривши сльозаві від комп'ютера очі. Ні, з цього приводу Олег не мав чим крити. Який там город?… Пів-городу забере басейн з водоспадами, а решта піде під англійську галявину. «Була б галявина, а пастуша знайдеться», — з сумом констатував. — А чи годні ви ще, Олеже Андрійовичу, на ролю чередничка?

…Чоловік повернувся до рукомийника і взявся зачісувати волосся вузьким густим гребінцем, позираючи у прибите до дерева дзеркало. Енергійними рухами правої руки він водив гребінець від чола до потилиці, намагаючись пригладити неслухняне шорстке і вже трохи сивувате волосся. Задоволено дивився у дзеркало і крутив головою то праворуч, то ліворуч. Та він ще й нічого хлопець! У силі віку, як то кажуть. «Не гарний, але до біса симпатичний», — вимовив уголос улюблену приказку свого діда. А він і схожий на діда: успадкував від запорізьких козаків і високий зріст і дужість. Хоч зараз би відмахав пішки скільки завгодно без усіляких фізичних тренувань. І дівчатам він ще подобається… Згадавши деякі пікантні подробиці свого самітництва, про які дружина, зрозуміла річ, і гадки не мала, Олег вдоволено посміхнувся до свого віддзеркалення.

Пройшов на кухню і розпочав обов'язковий ранковий ритуал — «кавову церемонію». Поставив на вогонь глиняну турку, яку купив колись у Опішні, засипав туди дві чайні ложки кави грубого мелива, зачекав допоки не з’являться бульбашки, зняв каву з вогню, перелив її у великий кухоль і пішов на відкриту веранду, щоб неквапливо і без поспіху випити каву невеличкими ковтками… Саме в неспішності й полягала суть цієї вранішньої церемонії…

Як доля завернула… Але ж Олег Томашенко не завжди трудився виконробом-охоронцем у власної жінки. У золоті дев'яності, коли все державне перепливало до приватних рук, давній друг Діма Леоненко перетягнув його, доцента кафедри історії, з металургійного інституту на свою фірму. Діма тоді гендлював трубами, що вироблялись на великому металургійному підприємстві, де його дядько працював заступником директора. Інфляція, зростання долара…. Кому війна, а кому мати рідна: гроші зненацька сипонули як з рогу достатку — не порівняти з доцентською мізерною платнею з усіма її набавками. Дружина тоді пишалася ним…. Негайно купили музичний центр, телевізор Sony, відеомагнітофон, вдяглися пристойно, почали краще харчуватися. А потім залишили сина тещі й майнули в круїз Середземним морем. Італія, Франція, Греція миготіли як малюнки з «Клубу кіноподорожей». А в Римі в одній кав'ярні його ледь не викрала якась гаряча італійка! Спочатку недвозначно йому сигналила за спиною шлюбної жінки, а потім підмовила офіціантку, щоби та виманила його на вулицю. Мало не повела за собою, бестія! Якби не дружина — чкурнув би за смуглявкою аж закурилось би! Які то були чудові часи!..