Ірина Солодченко: Неприродний добір

Марта розсміялась, а Марек, розливши вино по келихах, запитав:

— Я, до речі, тобі того тижня дзвонив, а ти мені написав SMS-ку, що перетелефонуєш та, мабуть, забув…

— А… Та це мені Марфа Василівна голову задурила. Затягла на вечір поезії. Спочатку впирався… А потім думаю: добре, піду подивлюся що то за перці — сучасні поети. Тим більше, імена в прейскуранті — суто чоловічі. У наше століття технічного прогресу дуже цікаво подивитися на дорослого чоловіка і дізнатися, що його спонукає виходити на публіку зі своїми віршами.

— Так чого ж ти мене не покликав? Я б теж свої віршики почитав.

— Невже? — здивувалася Марта.

— А як же… Працював я колись на заводі, і була в мене там одна подружка. Краще сказати — товаришка. І завела моя товаришка інтрижку з одним начальником цеху. Щойно той начальничок їй телефонує — вона біжить до телефону аж стільці дорогою перевертає. А тут скорочення… Колотнечі, інтриги… А колежанці моїй все дарма, тільки й знає, як бігати до заводського телефону. Та ось покинув її начальничок… завів собі іншу пасію… Товаришка моя — як хмара… Насупилась — і не підходь… От я й присвятив їй такі рядки:

Марта заплескала у долоні, а влещений Марек звернувся до Олега.

— Так ти там щось казав про моїх колег — сучасних поетів?

— Та вони недалеко від тебе пішли… Прийшли ми в призначений час, а вони вже юрбляться біля входу. У деяких — довге волосся, різнобарвний одяг, словом все як годиться. А тут і місцеві кореспонденти з камерами та диктофонами питаннячка ставлять: яким повинен бути поет? Один такий барвистий і каже: «З порожнім шлунком в дослівнім розумінні». Публіки, дивлюся, небагато, але римачам байдуже. Багато-мало публіки — їм однаковісінько. Варяться у власному соку. Поважні такі — не підступися…. Довго вони не починали свій захід, все на когось чекали… Виявляється, учора ввечері у клубі був вечір з емоційним напруженням, і там було дуже весело… А сьогодні — так собі… Для пенсіонерів зібралися. Нарешті, лізе головний читайло. Ніякий… Певно, ще не відійшов від учорашнього. Блідий такий, а з ним дівчина у довгій спідниці з торочками … Теж ніяка… Тримає свого віршотворця за руку й споглядає пихато: ось яка я — дівчина вашого провідного богемного читайла. Кінець кінцем, впустили нас до залу. Першим до публіки вийшов котрийсь-там Павло Волхвах. Родом з обласного центру та перекочував до Києва, бо, каже, переріс я вже свій обласний центр, а задля спілкування та зросту треба варитися в літературному середовищі. Виголосив він спіч на захист української мови і пошкодував, що ми не читали його роману. Потім зробив реверанс у бік Лимонова, з яким він навіть листувався та за щось сперечався. А довговолосий один, схожий на гімназиста, мало не заклював цього Волхваху: «А ви ценітє расєйскіх паетов?». А той у відповідь свої вірші улупив… Щось там про екологію, урбанізм, Дніпрогес та чавун… Знову патлатий до нього допадається: а чому не пишете російською мовою? А тут і відставник з заднього ряду давай кричати, що 70 % поезії Тараса Шевченка написані російською. Дивлюсь, зараз заб’ють симпатичного мені поета-романіста. Та той не здається. «Нісенітниці!» — відбивається. І насамкінець повідомляє, що якщо хтось має бажання з ним поспілкуватися, то най підійде до нього після засідання. Я шепочу Марті, що не завадить підтримати хлопця. Давай, кажу, підійдемо та покажемо, що не всі в нашому місті такі хами…

— Та то він натякнув, щоб підходили книжечку його купувати! — закинув Марек.

— Може й так… Услід вийшов інший поет і таке поніс… Про пахви, консервні банки, жінок, труни… А корифей сидить поруч зі мною, і по всьому видно, що паскудно йому. Напевно, перепив вчора у клубі конкретно. Сидить — головою метеляє.. Аж ось і його викликають… Корифей — ні мур-мур… А його знову викликають. Ну, думаю, ґвалт… Та нарешті викотився… Позасвідомо… Не йшов, а тягся… Постояв перед усіма, покачався, і… Видав досить пристойні вірші! Хвилин з п'ять читав без перерви. Про любов, звісно… А за ним — молодь пішла. «Гімназист» поніс щось екзальтоване на кшталт Маяковського, а інші — навіть з матами-перематами. Словом — збиранина слів. Після засідання підходимо ми до цього Волхвахи, чи як його там, й висловлюємо свою повагу. Все ж таки він єдиний читав українські вірші, та ще й такі наскоки переніс. Дуже, кажу, вражений, як це — бути письменником, поетом, та ще й у наші торгово-розважальні часи. А Волхвах мені і відказує: я працюю на престижній західній радіостанції, а вірші — це так собі… Хобі… І губу закопилив.