Ірина Солодченко: Неприродний добір

— Не від гарного життя…

— Так, не від гарного… І тут дві сторони медалі. Якщо лікар призначає таксу й бере гроші від пацієнта з рук у руки, тим самим він бере на себе певні зобов'язання. Між ними починає діяти усний приватний договір, а держава й лікарня лишаються осторонь. В цьому разі пацієнт перетворюється в клієнта, і у випадку виникнення якихось проблем клієнт висуває претензії до якості медичної послуги. Лікар намагається повернути гроші й у такий спосіб розірвати договір, але клієнт вже не може задовольнятися таким обігом подій. А нема такси — нема і приватних зобов'язань. Тоді взаємовідносини сторін регулюються існуючим законодавством. Лікар тут є представником медичної установи, а хворий — її пацієнтом. Навіть якщо пацієнт і суне перед операцією хірургу якісь гроші (а вони намагаються це зробити наперед аби авансом налаштувати лікаря на добрі стосунки), то перед цим він самостійно визначив суму залежно від своїх фінансових можливостей. У цьому випадку хірург завжди може сказати, що він нічого не вимагав, повернути гроші та й по всьому. Але повторюю: лікар не повинен одержувати гроші безпосередньо з рук хворого. Держава має гідно оплачувати працю лікаря, присвоювати йому кваліфікацію й питати з нього відповідно до закону. А хворі най би платили державі прямий податок на медицину у вигляді відрахування з заробітної плати. Але це в ідеальних умовах…Не в нашій країні поки що… Наша сьогоднішня держава існує лише задля добробуту невеликої купки людей.

Семен Львович замилувався заходом і поділився, що мріє переїхати на село, коли вже скальпель з рук випадатиме.

— А чому ви не виїхали за кордон? Адже напевно мали такий шанс?

— Я неспроможний працювати в іншій країні… За кордоном — інші умови праці й інший менталітет. Виїду лише тоді, коли там будуть іржаві скальпелі й темрява в операційній! — засміявся хірург. — Я тут виріс і вивчився оперувати саме цих хворих і саме в цих обставинах. А перешиковуватися і знову доводити десь комусь, що я — найкращий не маю ніякого бажання…

Вже у темряві Андрій пішов проводжати свого незвичайного гостя. За хвірткою Семен Львович несподівано замовк і знову став чужим та холодним. Хлопець захвилювався, що напевно не виправдав очікування свого гостя, і тому щось не сподобалося… Може через Смідовича? Андрій скоса вдивлявся у байдуже обличчя Семена Львовича й подумав, що й сам, мабуть, колись стане таким самим.

…І примарилося… Сидить він у темній кімнаті перед телевізором, а дружина, струнка миловида темноволоса жінка зі стрижкою a la Хакамада, кличе його вечеряти. Та він її не чує і навіть не тямить, що там у телевізорі відбувається, бо перед очима вихорять події минулого робочого дня. Та ось він виходить до кухні й роздратовано питає, коли його вже покличуть вечеряти? І враз пом'якшується….А дружина поблажливо посміхається…. За п’ятнадцять років вона до всього звиклася. Сама має відношення до медицини і розуміє, що хірург зі стажем не може бути душкою…

— До речі, ти щось вирішив стосовно Клініки доктора Мульковича? — почув він відсторонений, але дружній голос.

— Вирішив… Залишаюся тут, — відповів Андрій, а в голові промайнуло: «От…От і виказав себе… Невже він приперся сюди лише заради цього?».

— От і добре, — повеселішав Семен Львович. — Невже, думаю, погодиться? Працюй, набирайся досвіду. А там… До нас в онкологію не хочеш податися?

Підійшла маршрутка. Наостанок Семен Львович міцно потиснув Андрієву руку, підхопив свою сумку з кількома рибинами й кинув:

— Дякую, гарно відпочив… Дуже мені кортіло перепочити від знайомих облич! Адже сім'я — це теж робота. Та й серце дається взнаки…. Ти не соромся: телефонуй, радься, приїзди у будь-який час…

… Сонце вже сіло, і лише багряні далекі відсвіти виглядали з того боку Землі. Слабкий вітерець затишно шарудів серед листя на верхівках дерев… Андрій пройшовся м'якою травою, яка встеляла його двір, і як хлопчисько почав гратися зі своїм кумедним песиком Джунькою. Раптом із-за клуні визирнула Таня. Наблизившись, дівчина привіталася і зніяковіло простягнула йому миску, накриту вишиваним рушничком:

— Учинила вареників з сиром і вам трохи відсипала.

— Таню, проходь, будь ласка, — радісно провів він сусідку до стола під грушею. І не втерпів похвалився, що мав поважного гостя, одного знаменитого хірурга з міста… Потім зняв рушничок й побачив з десяток пухких, зщипаних кіскою вареників, які плавали у розтопленому жовтому вершковому маслі. Аби втішити куховарку він негайно почав їх вминати. А Таня з задоволенням приговорювала: