Ірина Солодченко: Неприродний добір

– Їжте, їжте… Я тут хотіла порадитися, якщо можна.

— Раться, Таню, за такі важеники я тобі що хоч поратю…

— Тут в мене родичка, щось у неї на пальці вискочило, вона в іншому районі живе, а в них такий хірург неоковирний та й п’яниця до того ж… Можна ви її подивитесь?

— Звичайно, Таню. Най приходить…

Доївши вареники, хлопець засміявся:

— Таня, ну що робити! Доведеться мені одружитись з тобою, аби кожного дня так смачно їсти!

Засоромившись, дівчина схопила порожню миску й метнулася до хвіртки.

— Таке вигадали… Ви застарі для мене. До того ж в мене хлопець є!

— Отакої… Не встиг поженихатися, а вже й гарбуза піднесли… Я тебе відіб'ю в того хлопця! — крикнув услід.

І звідкілясь вже з вулиці як луна донеслося: «Спробуйте!»

Весна 2008 року видалася такою ранньою, що на Великдень вже одлетів вишневий цвіт. Олег збирався їхати розговлятися на дачу. Поклав до поліетиленового пакету кілька пасок, фарбовані цибулею крашанки з пляшкою дорогого грузинського вина і вийшов до зали. Ігорьок спав на дивані, розкинувши руки: вчора прийшов додому пізно і так і заснув перед телевізором. Не встиг Олег натягти куртку, як залунало «Я буду долго гнать велосипед…». Це Марта повідомляла, що вже вийшла з дому й за півгодини буде в центрі міста.

Сьогодні він перший раз віз її на дачу. З ранку сяяло сонце, і у душі теплилася надія на гарну погоду. Марту він побачив здалеку: дівчина самотньо стояла під годинником біля фонтану і озиралася навкруги. Серце Олега зайшлося від жалю… Він прискорив крок і за мить обоє вже бігли на маршрутку, а за годину — весело крокували ґрунтовою дорогою. Та на в’їзді до селища побачили несподівану перешкоду: поруч одна до одної вишикувалися дві вантажівки. Машини на вузькій дорозі стояли так щільно, що між ними можна було просунутися лише поодинці, та й то боком.

— Третій раз так прориваюся, — реготав Олег. — А коли автівка була, так доводилося виходити та йти шукати цих братів-далекобійників. Заставлять дорогу, що ні пройти-ні проїхати…

…Побачивши розкішну двоповерхову дачу, Марта від подиву роззявила рота:

— Це кіоски, я вибачаюся, стільки доходу приносили?

Та Олег зробив вигляд, що не дочув. Поки дівчина приходила до тями, він виніс з будинку невеликий столичок і встановив його під шовковицею. Розклав навколо великої паски писанки і наказав Марті принести тарілки та келихи.

Поступово небо затяглося хмарами і набрало сірого кольору. Похолоднішало… Олег приніс свою стару штурмівку й накинув її дівчині на плечі. Так вони й сиділи, вдихаючи дурманні аромати весни, черемшини, бузку, розпареної землі, аж поки у ворота не постукав Марек. Марта побігла за столовим накриттям для гостя, а Олег меланхолійно жував паску і дивився на футбольну траву, яка бучно сходила на городі. Коли всі втрьох стулили келихи, він раптом видав:

— Марфо Василівно! А ви город копати вмієте?

— В бабусі колись копала і полола… Та вона мене вилаяла, що я буряки виполола, а бур'ян залишила.

— Нічого, готуйтеся. З вашою тендітною статурою вам не перешкодить іноді лопатою поцюкати.

— А де ж ми у футбол будемо грати? — здивувався Марек. — Це — несерйозно. Навіщо я тоді ворота клепав? Навіщо сітку купував?

— Я буду арбітром! Можна? Я знаю футбольні правила, — підхопила Марта.

— Так… Ніякого футболу. Наступного тижня саджаємо цибулю, морквину і таке інше. А траву поступово знешкодимо…

— Наступного тижня поминальні дні, — нагадав Марек.

— А першотравневі свята?

Тут Олег подивився на дівчину і сказав:

— До речі… Забув сказати… На свята я їду до Криму… Хлопці з турклубу запрошують… Поблукаю горами з наплічником, згадаю молоді літа… Тому з городиною доведеться поквапитися…

— В гори? З наплічником? І ти сам будеш його нести? — поцікавився Марек.

— А хто ж буде його нести?

— Та я не знаю, як там у вас, туристів, заведено… Я горами не вештаюся… Лише по телевізору дивився, як на Еверест дряпаються… І такі всі славні герої, всі прізвища їх знають і так вже ними пишаються — дивіться, наш Боббі підкорив Еверест! А той Боббі — точнісінький космонавт: маска киснева на роті, ледве лізе, ледве дихає… Але сунеться…Бо герой… А за Боббі — анонімні шерпи весело підстрибують, голі й босі і без жодного спорядження… Та ще й несуть за тим Боббі важкі валізи. Легко так несуть і посміхаються… Їм на ту гору вилізти, як дурному з гори скотитися. І хто тих шерпів знає? Ні прізвищ, ні нагород… Тож я і питаю: може і за тобою в Криму якийсь караїм наплічник носить?