Ірина Солодченко: Неприродний добір

— Та що тут сперечатися? Держава і хворі воліють мати лікарів-ентузіастів і дивуються — куди зник їх фанатизм? Адже як раніше було добре! Доктори ночі провадили біля важкого хворого, обговорювали кожний випадок в ординаторській й вели справжні наукові суперечки. А мені нудить, коли я відчуваю від пацієнтів споживче відношення… Це знеохочує мене ставитися до них з відкритою душею. Хворі вважають, що за найменші помилки лікарів треба кидати до буцегарні. Держава зі свого боку знає, що платить нам мало, і через те дивиться на наші похибки у пів-ока. У сенсі, що з вас взяти за таку зарплатню? А от бачите, до судів теж можна пристосуватися… В Україні хворі вважають, що правди не доможешся, винуватять нас за кругову поруку, за те, що історії хвороби переписуємо …А що це таке — створити прецедент і саджати лікарів за ґрати? Це дуже небезпечно. Тоді ми взагалі будемо оминати складні випадки. Я, наприклад, нізащо не прооперую важкохворого, якщо буду знати, що у випадку невдачі мене запроторять до колонії строгого режиму. Тоді лише зайдиголови оперуватимуть.

— Знаєте, як у Техасі було? — сказав Денис, поправляючи окуляри. — Там ускладнили процедуру подачі позову на лікарів. Так обурилися не лише адвокати, а і жителі Техасу. Адвокати — за втрату доходів, а жителі — за те, що до Техасу всі погані доктори кинулися.

— А я вважаю, все закономірно, — продовжив Семен Львович. — Бізнес давно господарює в медицині і намагається отримати прибуток за будь-яку ціну. Бізнес не має принципів, він аморальний, щоб там не казали. А в наших пацієнтів все ще існує уявлення про якогось міфічного доброго доктора Айболіта, який будь-що зобов'язаний їх вилікувати.

Тато-професор вибачився і вийшов до вітальні.

— Я б розділив лікарів на чотири категорії, — сказав Андрій, скориставшись відсутністю татка, якого він трохи соромився. — Одні упокорилися зі своєю маленькою зарплатнею й працюють, як годиться. Хтось скаже, такого не буває? Буває. Мене самого у дитинстві лікувала педіатр Кищенко, яка їздила велосипедом до нашого спального району, телефонувала вечорами додому хворим діткам, припадала-провідувала, носила на руках, допоки температура не падала… Зазвичай таким навіть не дякують… Не просять — і не треба. Інші лавірують… Вони наполягають на операціях там, де їх не повинно бути, але іноді й безкоштовно прооперують. І таких хоч греблю гати — усі готові проконсультувати, розписати лікування й тікають, поки хворі не отямились. Не раз помічено — коли пацієнт викладає свої кревні, то найбожевільніші консультації здобувають для нього особливу цінність. А безкоштовні поради хто цінує?… І треті — це ті, котрих усі бояться й ненавидять. Це — наймерзотніші й найцинічніші доктори з лічильником в голові, які сприймають медицину як елемент бізнесу. І не заперечуйте, такі є… Вони призначають таксу перед операцією та вирішують свої проблеми на костях пацієнтів.

Андрій замовк, а Семен Львович вперше подивився на нього с цікавістю. А потім спитав:

— А четверті?

— А четверті зламалися, — додав тихо, згадавши Смідовича.

— А як ви уявляєте медицину поза бізнесом, — погодився Семен Львович, — якщо бізнес уже скрізь проліз — у літературу, музику. Усе навкруги комерціалізовано. У такий час живемо… Бізнес не міг проґавити такого ласого шматка, як здоров'я людини.

…Коли Андрій повернувся до вітальні, на столі вже стояли торт з фруктами. Наталя повідомила, що на солодкий стіл молодь не залишається, бо їм вже час бути у ресторані. Та батько просить його зайти до кабінету.

— Навіщо? — напружився хлопець.

— Хоче щось запропонувати.

Тато-професор сидів за просторим письмовим столом обличчям до дверей. Наче в офісі.

— Сідай, Андрію, хочу поговорити. Як ти? Я чув — працюєш у ЦРЛ, Як там? Задоволений?

— Так … Я працюю в центральній районній лікарні… Задоволений-не задоволений, а маю відпрацювати на державу, — випередив він татову пропозицію.

— Це — не проблема. Можна й відкріпитися. А як ти подивишся на Клініку доктора Мульковича? У мене з ним добрі стосунки, там геть інші умови, ніж у районі. І зарплатня пристойна….

Все зрозуміло… Його завзято розглядають у якості потенційного зятя.

— Я подумаю… — не відразу віднайшов рятівні слова.

— То що тут думати? Зарплатня на порядок вища.

Тато виглядав неприховано розчарованим. Він підвівся і мляво подав на прощання руку.

За дверима до нього підскочила Наталя.