Ірина Солодченко - Неприродний добір

— Завтра зранку їду до міста. Однокурсниця запросила на день народження… Відмовити незручно, та й за друзями скучив… А то я тут геть у пустельника перетворився. Наступного тижня викорчуємо ваше дерево. Хоча….

І він подивився на свої руки.

— Вибач, забувся… Добре… Їдь, відтягнися трохи. А я когось іншого покличу

… Наталя мешкала в цегельній багатоповерхівці історичного центру міста. Так і височіла ця споруда «як двері серед степу» посеред будиночків XIX століття з їхніми недоречними ажурними балкончиками. Ледве втримуючи оберемок червоних троянд, Андрій натиснув кнопку дзвінка. Двері йому відкрив собака. Одному аллахові було відомо, звідки він узявся. Величезний рудий сенбернар деякий час з цікавістю дивився просто в очі й флегматично метеляв хвостом. А потім спокійно поставив лабети на плечі гостя, і так вони разом зайшли до передпокію. Андрій боявся поворухнутися… Відчуваючи важкий подих свого поводиря, він краєм ока розглядав вологий обкладений собачачий язик, що висів просто біля вуха. Нарешті, з’явилася Наталя, скинула лабети додолу, і заспокоїла, що собацюра — чепурун, а таким чином він вітає гостей.

На випадок дня народження Наталя дещо змінила гардероб і до своїх кислотних джинсів додала білий бавовняний светр.

— Звідки він узявся?

— Сусіди поїхали у відпустку й попросили, щоб у нас пожив, — відповіла Наталя і вштовхнула його до вітальні.

Там він зрозумів, що попався чорту в зуби. Ніякої обіцяної молодіжної вечірки й духу не було. Свято відзначалося у вузькому сімейному колі, отже його розглядали у якості майбутнього члена фамілії. Наталя помітила його зніяковілість і заспокоїла тим, що вони трохи тут посидять, а потім підуть до ресторану, де о п'ятій вечора зберуться колишні однокурсники.

Тато Наталі сидів на почесному місці, як і личить главі родини. Відсутність будь-якої шляхетності у його обличчі пояснювалася глибоким пролетарським корінням. Андрій знав, що дідусь Наталі (батько професора) слюсарював на заводі, розташованому в невеликому містечку в 100 кілометрах від обласного центру. Тож і тато виглядав відповідно: сухорлявий, голомозий, з нічим не примітними рисами обличчя. Нема на чому оку зачепитися… Все — правильне й дрібненьке. Мати Наталі працювала бібліотекарем у тій самій медичній академії. Скромна, худенька й тиха, вона ніколи не випиналася на перші ролі.

Меблі в професорській квартирі були, мабуть, придбані ще на входини. У вітальні стояли стіл (зараз заставлений різноманітними наїдками), стінка та зелений диван, підібраний під колір салатових де-не-де засмальцьованих шпалер. На стіні висів великий кольоровий килим. Євроремонтом тут і не пахло. Вдавана скромність інтер’єру демонструвала, що тут мешкає небагатий викладач вишу, який ледь животіє на одну зарплатню. Втім Андрій знав, що тато-професор собі особисто ні в чому не відмовляє. Рік тому він придбав нову Мазду, а телефони міняв двічі на рік, віддаючи перевагу найостаннішім моделям з усіма наворотами. Минулого року професорське подружжя провело відпустку в Чорногорії. Подейкували, що гроші тато заробляє опосередковано, якимось закрученими шляхами — чи не викладачі відстібали частку. Та основний татов гешефт був начебто пов'язаний з дисертаціями та науковими ступенями.

Наталя передала матері оберемок троянд і відрекомендувала присутнім новоприбулого. Тата-маму, брата Стаса (того самого з приватної клініки) з дружиною та подругу Світлану він знав особисто.

Барчуковитий Стас презентував собою друге покоління інтелігенції в цій родині. Від тата він успадкував тільки ранню лисину та простацькі (але крупніші) риси обличчя. Виглядав тридцятирічний хлопець років на сорок. Дружина його навпаки була худосочною і майже кощавою. «Цвигалка», — називав її Андрій поза очі. Професорська невістка постійно совалась на стільці, на місці їй не сиділося. Її п'ятирічний син Єгорка, на якого покладалося зам'яти пролетарські коріння нанівець, був таким самим вертким бешкетником.

Поруч з татом сиділа жінка, яку представили, як сестру матері. Обличчя її чоловіка, Семена Львовича, здалося трохи знайомим. Хвилин п’ять Андрій вдивлявся в розумні опуклі очі та сиві скроні і нарешті згадав, що бачив його в онкологічній лікарні — Семен Львович був там провідним хірургом. Подруга Світлана сиділа біля коротко свого чоловіка — стриженого хлопця в окулярах з тонкою золотавою оправою на ім'я Денис. Цей був заклопотаний тим, що без кінця засовував ковбасу до рота собаки. Іноді сенбернар і йому ставив лабети то на плечі, то на коліна, та Денис спокійно їх прибирав і знову совав у слинявий рот черговий шматок шинки.