Ірина Солодченко - Неприродний добір

— Що, дружина вийшла із трамваю й не знає куди подітися?

Той здивовано підняв голову.

— А ти звідки знаєш?

— Та то я так…

Не відкладаючи справу на безрік, засів у бібліотеці і почав збирати матеріали про учасників експедиції на Дніпрольстан. Добровольський, Козар, Смоличев, Міллер — всі вони незабаром постали перед ним, кожен зі своїм характером і долею.

Особливо зацікавили Козар та і Міллер. Павло Козар — учень Яворницького й дослідник дніпровського лоцманства. В 30-х роках його тричі забирали до НКВС, ганяли в'язницями, висилали з міста. Під час війни був директором історичного музею, членом ОУН, організував і очолив науково-археологічну й геологічну експедицію на дніпровські пороги, оголені після руйнування Дніпрельстану. У січні 1942 року очолив «Просвіту»… А Михайло Міллер? Людина, яка у 1962 році написала книжку «Доля українських археологів під Совєтами».. І всі вони забуті в цьому дивному місті, де серед почесних жителів вишикувались такі одіозні імена, які на ніч і вимовляти боязко… Ні… Треба писати статті, щось робити, діяти, аби повернути місту імена цих славних синів України!

З бібліотеки вийшов запізно… Ішов додому весь у своїх думах. Дисертація — дисертацією, та не завадило б розгорнути широку освітню діяльність серед населення. Паралельно писати статті до місцевих газет, запропонувати телебаченню програму з історії рідного краю. Тим більш, він поверхово знайомий з генеральним директором.

… На холодильнику висіла цидулка від сина «Я пішов до Сяви. Буду пізно». Повечерявши нашвидку, він заходився розробляти план майбутніх дій…

Та правду віщує прислів'я: «До біди найдеться й прибідок». Посеред ночі Маринин двоюрідний брат повідомив телефоном, що тещу забрала швидка і наразі вона перебуває в гінекологічному відділенні 5-ї лікарні. Вранці поїхав туди перед роботою і поговорив з лікарем — чоловіком років тридцяти восьми зі скривленим боксерським носом. Той повідомив, що хвороба задавнена і потребує лікування, яке коштуватиме чимало. Олег понакупляв в аптеці поруч лікарні купу медикаментів, включаючи антибіотики та йогурти. Та за тиждень теща все ще скаржилася на біль в животі. На пропозицію передивитися свої призначення Боксер обурився… Він краще знає, як лікувати, а колоти антибіотики потрібно мінімум 10 днів — про це навіть діти знають. Проминули горезвісні 10 днів, та стан тещі не покращився. Після того, як їй нарешті призначили ще один курс лікування, Олег поцікавився в Боксера, чи впевнений він, що саме ці ліки допоможуть старій? Той недбало кинув: «Сподіваємося…. А сто відсотків не дасть навіть Господь Бог». Потім тещу вкотре відрядили на УЗД, але тепер вже УЗД серця, яке коштувало аж 100 гривень. Олег не стерпів: «Навіщо серце? Ви що, на серце скаржилися!».

— Та ні…Тут вешталася палатами одна цяця… Спочатку продавала якесь лікарство від усіх болєзнєй, а потім записала всю палату на УЗД серця…

І додала ніяково:

— Тут такий безлад… Комівояжери днями швендяють, начебто це не лікарня, а скрізне подвір'я.

Олег кинувся до Боксера, але той голосом менеджера середньої ланки миркнув:

— Ви що? А раптом в неї хворе серце? Я чув шуми, треба з'ясувати..

— А кардіограма? Вже знемодніла?

— Кардіограма багато чого не визначає. Якщо не згодні, розпишіться, що ви відмовилися від УЗД, і ми скидаємо з себе відповідаль…

Тут Олег схопив комерсанта в білому халаті за барки й засичав йому просто в обличчя:

— Слухай мене, тварюка недовчена… Якщо ти ще будеш мені тут локшину вішати на вуха, я тебе по судах затаскаю. Відтепер я наймаю адвоката й збиратиму всі твої рецепти, а ти мені розпишешся під кожним папірцем і під всіма своїми призначеннями. І якщо з бабцею щось трапитися, то суд розбереться, потрібно було їй УЗД серця, або ті антибіотики, які їй не допомагають, або щось інше. Ти зрозумів?

Боксер сполотнів та втік…

Наступного дня тещу перевели до іншої лікарні… Таким чином Боксер відскіпався від заморочливої пацієнтки з її зятем. Олег вирішив поскаржитися завідуючому лікарнею, та того не виявилося на місці. Ввічлива секретарка запропонували зачекати у коридорі….

Там він всівся на стілець і приготувався будь-що зустрітися з завідуючим… Навпроти розташувався кабінет УЗД, на дверях якого було написано, що прийом веде кандидат медичних наук Лариса Кашкіна. Черга жінок під кабінетом поволі просувалась… З їх розмов він дізнався, що вартість УЗД вже не 35, а 50 гривень. Вище дверей висів стенд з написом, що обладнання закуплено на кошти благодійного українсько-ізраїльського центру. «Навіщо тоді плату беруть? Адже обладнання безкоштовне?» — запитав він самого себе і почав рахувати. За півгодини до кабінету ввійшло 5 жінок. Тобто отримує пані Кашкіна 500 гривень за годину. Працює вона с 10 год 12 хв до 16 год 42 хв. Трохи піднявся, щоб придивитися чи не помилився…. Дивний графік… Вони тут дійсно всі недужі.. Гаразд… За 5 з половиною годин лише це українсько-ізраїльське обладнання збагачує лікарню десь на 4000 гривень. За тиждень — на 20, а за місяць — на 70–80 тисяч… Його розрахунки перепинила лікарка в білому халаті, яка з’явилася у дверях. Це була струнка дівчина років тридцяти, в чоботах на високих підборах і джинсах до колін, які кокетливо виглядали з під білого халату. Впевненою ходою Кашкіна підійшла до якогось молодика, який назвав її просто Ларисою, взяла його попід руку і разом вони відійшли до вікна. Там молода дослідниця передала парубкові кілька сотенних купюр. «Кожного дня свіжа копійка», — промайнуло в голові. — Чому б не жити?»