Ірина Солодченко - Неприродний добір

І сам не втямив, як з нього вискочило це суто українське «достеменно». Навіть не знав, як воно перекладається на російську.

Одразу після лекції побіг до Білецького, щоб спитати чи готуватися до наступної лекції. Той був не один — на диванчику біля нього зручно вмостився доцент Рибалко з катедри політекономії чи як там вона тепер називалась. Вже намірився чемно зачинити перед собою двері, як почув приязний голос Білецького:

— Заходь! Ні, ти послухай, як вони Новий рік зустрічали… Я тут під столом катаюся від їхнього Карасевича.

Карасевич був завідувачем катедри політекономії чи як там вона тепер. Рибалко, жилавий горбуватий чоловічок років п'ятдесяти п'яти з добрим обличчям й світлими очами, повістував:

— Так я оце і кажу… Написав наш Карасевіч п'єсу, роздав ролі й примусив нас розіграти новорічну казку. А казка, мушу визнати, не без моралі… Ви ж знаєте нашого Карасевича — колишній комсомолець, показуха — понад усе… Всі його бояться як зайці бубна. Доцентові Мамаю спочатку сунув роль Горбоконика, та той категорично відмовився: «Я вже застарий для таких ролей. Краще буду Задувайлом». А роль Задувайла — це стояти осторонь у якійсь хламиді і дмухати: «У-у-у-у-у-у…». Та й годі… Отже, зібралися ми напередодні Нового року і сподіваємося: «Може, забув?». Та де там! Тяма — комсомольська, все пам'ятає. Порозставляв нас, і вистава почалася. Мамай-Задувайло задмухав своє: «У-у-у-у-у-у. Я — Вітер-Задувайло, я вію, завіваю, завиваю… У-у-у-у-у-у.» І видмухав на середину аудиторії Сніжинок, тобто найгарнішу половину нашої катедри разом з огрядною Мерзликіною. Півроку до пенсії… Сніжинки закружляли…. Мерзликіна — посередині, а інші навколо неї, акурат самовар із чашками…

– І вдягнені сніжинками? — задихаючись від сміху, запитав Білецький.

— Та так… У платтячках ошатних, костюмчиках блискучих… А зверху паперові візерунки понашивані. У далеких шістдесятих матуся сестриці моїй вирізала з фольги такі самі. І раптом з'являється Новий Рік — молодий аспірант Воробей. Порівняно молодий… Сорок років на тому тижні святкували. Здоровенький такенький, щільненький, кілограм під дев'яносто…. Проговорює Воробей свої слова, аж тут вибігає трійка гнідих … У ролі Горбоконика — ваш слуга покірний, а за підпряжних — рахітичний Бєлозьоров та флегматичний Передерій. Новий Рік стрибає на Горбоконика й гарцює у світле майбутнє… І от я, миршавенький та сутуленький, несу дев’яностокілограмового Вороб’я у світле майбутнє під завивання доцента Мамая («У-у-у-у-у-у… У-у-у-у-у-у….!») і в супроводі Сніжинок. Зігнувся я під цим Вороб’єм-Новим Роком до землі-матінки як дуга… Ледве три кроки ступнув і напевно гепнувся б, та підпряжні підсобили — плічками своїми підтримали Вороб’я… А то б не доскакали ми до світлого майбутнього…

— А….коли ж…..ти ….звалився?

— Та вже за лаштунками, тобто за дверима….Підпряжні у двері не пролізли, так я його за дверима й скинув…

— Ох…і попореготали ви…

— Здурів? Яке там попореготали? Усе було цілком серйозно… Карасевич аплодував з таким виглядом начебто він перебував на урочистих зборах, присвячених 60-річчю визволення Києва від фашистських загарбників… Навіть коли за стіл сіли — ніхто і не посміхнувся…

Коли Рибалко нарешті пішов, Білецький, трохи заспокоївшись від сміху, спитав:

— Як лекція?

— Таке почуття, ніби й не було ніякої перерви.

— Я там хвилин п'ять постояв під аудиторією, послухав тебе й знаєш про що подумав? Берися за докторську… І тема є…

— Та я гадав втягнутися спочатку…

— Що тут гадати? Нема коли гадати… Свєтка Толока засіла за докторську, і якщо вона захиститься, то автоматом стане моєю престолонаступницею. А Свєта — жінка завзята й посидюща. Заведе свої порядки… Словом, сідай за докторську й не вагайся. Пропоную тему — експедиція Яворницького на Дніпрельстан. Експедиція дотепер належним чином не вивчена, здебільшого всі на черепки кидаються… А ти вивчи людей, яких Яворницький долучав, в яких умовах працювали члени експедиції. Робоча назва дисертації «Експедиція на Дніпрельстан, її учасники та значення».

Коли Олег повернувся до своєї кімнати, там вже сидів викладач Гончар. Однією рукою він підтримував схилену голову, а іншою — мобільний телефон біля вуха.

— Так… Поверни ліворуч, тепер загорни праворуч, за ріг… Не можу я тебе забрати! У мене лекція через десять хвилин!

Старий викладач нервово поклав телефон на стіл і важко зітхнув. А Олег поцікавився: