Андрій провів гостя до хвіртки… Вечір був такий тихий і такий чудовий, який може бути лише в українському селі. Десь замукала корова, півень кукурікнув, свиня захрюкала, собака гавкнув… А на темному небі сяяли далекі загадкові зірки.
— Вікторе, а можна вас щось запитати наостанок? От цікаво, що ви зрозуміли в цьому житті як патологоанатом? Саме як патологоанатом…
– Єдине, у чому я переконався, так це те, що біда біду тягне. Звичайно коли в сім’ї хтось помер, то з часом хтось занедужає, хтось втратить роботу абощо. Теж якийсь закон працює, і нам він невідомий. Як окремий випадок закону парності… Хоча чому невідомий? Споконвіку казали: «Як одна біда йде, то й другу за собою веде. Біда та й за біду зачепилася. Біда сама не ходить, але десять за собою водить». Ось тобі і закони…
3.
До свого першого практичного заняття Олег готувався як артист до виступу після тривалої перерви. Вичистив куплений торік костюм, відвідав перукарню… Старосвітське пальто викинув на смітник, натомість у «Чоловічій моді» вподобав собі довге чорне пальто з розрізом позаду. Вдома показав обновку синові… Та той незадоволено покрутив носом: «Тато, давай наступного разу ти братимеш мене з собою». Виявилося, це пальто не краще за попереднє. Тож поїхали до магазину разом… Люб'язна продавчиня дозволила їм обрати навзамін щось інше, і Олег переміряв ще з п’ять моделей. Нарешті Ігорьок зупинився на елегантному темно-синьому пальті середньої довжини.
На катедрі його зустріли по-різному. Колеги з минулих часів за спиною сперечалися, кого він має підсидіти, а старший викладач Гончар незграбно спитав: «Навіщо повернувся? Робити нічого?». Молодим викладачам було байдуже — вони жили своїм життям і не виявляли особливого бажання контактувати з новоприбулим. Перше практичне заняття відбулося без ексцесів, непокоїли лише русизми. Та це поправно — придбав підручник української мови, а на ніч став читати класиків.
Не встиг акліматизуватися, як занедужав доцент Кохановський… Без особливих роздумів Білецький поставив його на заміну… Олег побігав по своїй викладацькій, вкотре перечитав тему лекції, а потім не втримався і налив собі чарчину коньяку, яка залишилася після дня народження Гончара.
… До аудиторії він зайшов через десять хвилин після дзвінка, сподіваючись, що частина студентів розійдеться. І дійсно, в аудиторії сиділо чоловік п'ятдесят, які робили свої справи — переписували конспекти або тихо розмовляли.
Олег наблизився до катедри, пронизливо подивився на студентів і йому стало лячно. Та за мить отямився і занадто голосно привітався. Нетвердий голос видавав хвилювання. Тож відкашлявся й вимовив жорсткіше:
— Доцент Кохановський захворів, тому лекцію сьогодні буду читати я… Мене звуть Олег Андрійович Томашенко. Запишіть тему: «Гетьманство України: Богдан Хмельницький». Попереджаю, ніякого диктування. Я розповідаю, ви слухаєте і записуєте. Що недослухаєте — на те є підручники.
Під час лекції зрозумів, що нічого не забулося. Скептичні обличчя студентів поступово відривалися від переписування конспектів з інших предметів. На якомусь етапі здалося, що і не було ніякої перерви: все так знане, як і двадцять років тому. Ті самі студенти, та сама аудиторія… І він не поіншав. Єдино, що трансформувалося — його відношення до Хмельницького.
— Розумний і далекоглядний полковник Богун відмовився присягати московському царю. Він палко любив Україну й боляче реагував на дії українських гетьманів, які зневажали козацькі вільності. Він виступав проти укладення Білоцерківського договору ще в 1651 р. Згодом очолив антимосковську старшинську опозицію. Після смерті Хмельницького у 1657 році Богун підтримував курс Виговського та Юрія Хмельницького на незалежність від Москви, виступав проти зближення із Польщею чи Туреччиною. Богун відмовився підписувати укладений Виговським Гадяцький договір у 1658 році…
Пролунав дзвінок… Остання фраза зависла в повітрі, та слухачі і далі спокійнісінько сиділи на своїх місцях. А одна кирпата дівчина з першого ряду тоненько запитала:
— А що далі буде з Богуном?
Усі розсміялися, а Олег відповів:
— Про те довідаєтесь на наступній лекції.
— А в школі казали, що його ляхи вбили…
— Ніхто не знає, як він загинув… Ян Казимир в листі до дружини писав: «Я наказав його арештувати з наміром покарати рукою ката,… але Бог покарав його інакше». А як інакше — достеменно невідомо…
Читать дальше