Ірина Солодченко - Неприродний добір

— Немає вже інституту… А є національна технічна академія. Ти, брате, відстав від життя. Отже, якщо до академії, то чому ні?… А що це тебе припекло?

— Не знаю… Вирішив повернутися до викладацької діяльності… Чи є в мене шанси?

— Шанси є, а вакансії доцента — немає. Підеш асистентом? Адже ти — кандидат наук… Все з нуля…. Fershtein?

— Fershtein. Властиво я не проти… Так навіть краще.

— Там Кохановський на пенсію збирається… Та май на увазі — історія зараз інша. Я маю на увазі історію України. І викладання на нашій катедрі ведеться українською мовою. Зможеш?

— Звичайно…

— Вестимеш деякий час практичні заняття… На підготовку — два тижні.. Подумай… Воно тобі треба? Адже я нічого не обіцяю. Мене самого можуть на пенсію вийти, або … Уже один дзвіночок прослухав… інфарктом прозивається.

— Згоден, — поспішив Олег з відповіддю.

— Приходь у понеділок з трудовою, тоді й деталі обміркуємо. Ось тобі два підручника, методичка й план занять. Читай і переймайся.

Шаркаючи ногами, Білецький провів його до дверей.

…Широкими парадними сходами технічного вишу збігала інша людина. Начебто те саме старосвітське шкіряне пальто з під якого біліло дурне кашне… А ось тобі! Олег перестрибував через сходи, розштовхуючи цих зелених студентів. Ледве стримувався, аби не показати їм язика! Як він виявляється скучив за всім цим! За лекціями, іспитами, заліками, довгими й нудотними засіданнями катедри — за всім! На виході відійшов убік і запалив сигарету аби заспокоїтися. Хвилин з п'ятнадцять дивився на навколишній світ і розмірковував над життєвими несподіванками. Почував в собі сили перекинути гори! Гори, гори… До речі, про гори… Чи не знайти старих друзів з турклубу?

Боже ж ти мій… Та він — без п'яти хвилин викладач історії вищого навчального закладу! Невже шкіра торгаша та виконроба згоріла у вогні навіки? Подивився на блакитне весняне небо, а потім — на своє старорежимне пальто. Дарма… Завтра придбає щось більш сучасне. Це — не проблема. Викинув недопалок і побіг на трамвай. Треба накупити книжок і читати, читати, читати… Мусить не лише надолужити згаяний час, але й перевершити майбутніх колег. Адже до пенсії йому ще 10 років!

У розпал весни хірург Шевчук вже досить вдало видаляв камені з нирок, грижі й апендицити. До нього стали навіть проситися на операції, на що Кирпа ущипливо відреагував: «Відбиваєш шматок хліба, колего…». Та одразу і поплескав по плечу: «Жартую, жартую… Тут тобі не місто. Хворих на всіх вистачить».

Одного разу Андрій успішно вирізав місцевому фермерові пахову грижу, і той на подяку притарабанив чи не половину кабана. Більшу частину м'яса він віддав сусідам, а рештки відвіз матері. Відтоді Таня всі частіше заносила йому гарячу вечерю, вважаючи на те, що сусіда цілодобово пропадає в лікарні й не має часу куховарити.

Загалом, життя потихеньку залагодилося, як раптом — грім серед безхмарного неба. Вранці до хірургічного відділення привезли гарну сором’язливу дівчину з гострим болем у животі. Виявився найбанальніший апендицит. Андрій ще пожартував з красунею і заспокоїв, що апендицит у теперішні часи видаляти легше аніж гланди. Мати дівчини чомусь увесь час плакала… Операція пройшла вдало: нічого не зачепив, акуратно зашив, все було чудово й чистенько. Зазвичай такі пацієнти на третій день йдуть додому.

Та вночі дівчина померла… Цілий день він ходив зажурений, а вдома після роботи вихилив пів-стакану самогону одним ковтком. Коли перед очима затанцювали криваві хлопчики, він розплакався наче дитина. Це собі навіть уявити несила! Мати втратила доньку… Адже це не жарти… Не кішка втратила кошеня, не сука — щеня, не курка — курчати. Хоча і їм, напевно, боляче від того, але все це не те, не те, не те…. Людська мати втратила свою рідну й улюблену доньку!!! Що може бути жахливіше?

У цей день Андрій прокляв хвилину, у яку вирішив стати хірургом… Навкруги люди живуть — і ані гадки, бо мають справу з неживим матеріалом. Токар засіче деталь — бере іншу болванку, фермер згубив землю соняшником — дарма. Навіть якщо взяти споріднені професії… Вчитель «засік» чужу душу — хто його покарає? Ніхто. Суддя засудить невинного. Що йому за те? Аж нічого. Розберуться, вийде засуджений на волю й далі живе. А тут щодня неначе на порохівні. Юна прекрасна дівчина… Вісімнадцять років… Величезні карі очі… Жити й жити, а він, Андрій Шевчук, її «засік», і ніяка нова дівчина її ніколи не заступить.