Ірина Солодченко - Неприродний добір

Там горіло світло, а у його внутрішній кишені хлюпалася пляшка горілки.

Подейкують, весна — це пора надій. Відродження природи, щебет пташок та ласкаве сонце немовби підштовхують людину рухатися вперед і сподіватися на краще. Навесні городяни підставляють ніжним променям сонця свої зблідлі обличчя, а сільським жителям нема чого такими дурницями займатися — ще встигнуть засмагнути на своїх городах. Містяни записуються на аеробіку, сідають на дієти аби підкоректувати підпухлу за зиму фігуру, а селяни лише зневажливо споглядають за ледарями: їх дієта з фізкультурою — це така біганина по господарству, що й поїсти нема коли.

А от російський поет Пушкін не любив весну. «Я не люблю весны; скучна мне оттепель; вонь, грязь — весной я болен; кровь бродит; чувства, ум тоскою стеснены», — пояснював поет свою біловоронність. Та що взяти з віршара? Загадкова творча особистість… У школах вчителі пояснюють прихильність Пушкіна до осені відсутністю комарів з мухами та наявністю багрового лісу. Насправді все набагато прозаїчніше. Дощі, зливи, сльота — справжні супутники творчості. Про яке письменство може йти мова, коли на вулиці спекотно? Душа кличе на природу, на вулицю, на річку, до лісу… Який дивак чудової погоди длубатиметься біля комп'ютеру? Інша річ, коли на вулиці темно, хмари обклали небо, а краплі затишно стукотять о підвіконня. Кап-кап-кап-кап, кап-кап-кап-кап-кап, кап… Чого в таку погоду на двір сунутися? Самий час творити… А що це раптом? У голові туман, подих частішає, глибшає, стає ледве чутним… І творча людина хапається за перо… Згодом бігає по кімнаті, і — знову до пера… Що це? Натхнення… Мине час, творець продивиться написане й зачудується — хіба це моє? Та невже! Як так сталося? Та хто це мені до голови таке вклав? А звідки я дізнався про цю деталь? І треба ж було… А все кепська погода. То вона вибрала з душі наболіле, перекипіле, про що сам письменник давно забув. А душа нічого не забуває…. Звідси резюме — сльота з дощами тягнуть до минулого, а яскраве пекуче сонце кличе у майбутнє. Сьогоденню личить щось помірне: купчасті хмари у небі, а інколи визирає сонечко. Такими днями — просто живеш, не замислюючись ні над тогочасністю, ні над прийдешнім.

Хоча й весною, слава Богу, не все сонцю світити… От і зараз авторка визирає у вікно й задоволено спостерігає за сірими дірявими хмарами, крізь які деінде виглядає сонечко. Є надія, що день вдасться похмурим, і до літа роман допишеться, а інакше — ніяк. Адже події відбуваються у реальному режимі часу, і заздалегідь погоду в епілозі не описати. Та й влітку не до романів… Треба буде бігати по видавництвах, надсилати рукописи…. А видавці будуть відгороджуватися клерками, не відповідатимуть на дзвінки та листи… Звідки взялася? Та хто її знає? Хто взагалі така, що романи пише?

І доведеться прориватися до редакторів, щось там белькотати про те, як ніц не мала бажання писати цей роман! Так і знала, що напише на свою голову, а потім носися з ним як з писаною торбою …. Двічі сідала за письмовий стіл, а потім кидалася до Інтернету з надією: а може хтось із справжніх письменників вже щось таке видав? З тих, справдешніх письменників, у котрих листочки тремтять на вітру, героїня жагуче пригорнулася до коханого, корівка облизала свого телятка шорстким язиком, а небо — молочного кольору.

А тут що? Листочки — жовто-червоні, і ніщо інше в голову не лізе…

«Ані подобини, — видає Інтернет. — Справжні письменники пишуть за кордонами, де через вікно вони бачать гостроверхі готичні собори, а не український двір, захаращений торговельними кіосками. Сидять істинні письменники, і наче той бідний Гоголь, просять друзів — кинь на e-mail, якщо почуєш від простих людей як вони живуть. Або — надішли нарис про осіб, серед яких обертаєшся. Наприклад, під заголовком «Суддя-хабарниця» опиши як тітка з очами, позиченими в сірка, відробляє бакшиш: затягує суд, відхиляє заяву про забезпечення позову і — жодних сумлінь, коли до неї звертаються «Ваша честь».

І нікому не зізнаєшся, що роман пишеш — засміють… А авторці і самій смішно… Справжні письменники (з ім'ям!) не знають про що писати (перша ознака — насмикати сюжетів зі своєї немудрої автобіографії про зустрічі з такими самими «справжніми» письменниками або взяти інтерв'ю в самого себе), а видавці за ними бігають: «Коли нова книга?». Або газета київська дає щотижневу колонку — пиши, що заманеться… І пише: «Прокинувся я у берлінському готелі і подивився на стелю…».