Ірина Солодченко - Неприродний добір

Все та не все. Все лише починається. Тепер слід чекати… Не дай Боже доведеться наново розрізати!..

Коли Андрій вийшов з операційної сірів ранок…. Не встиг отямитися, як до ординаторської влетів Кирпа.

— Ну як?

— На автопілоті…

— Що там було?

— Три десятих на сигмі в заочеревині.

— Молодчага!.

Наступного дня Андрій просидів біля ліжка прооперованого, уважно вдивляючись в неголене мавпяче обличчя. Самотужки ставив крапельниці, робив внутрішньовенні уколи, уводив у черевну порожнину антибіотики…

Додому приліз глухої ночі… Впав на ліжко не в силах навіть думати про вечерю, а під ранок схопився і кинувся до мобільного. Все нормально…

Гроші за цю операцію він не взяв, буркнувши щось на кшталт того, що за все заплачено… Так дружина того дядька й залишилася стояти посеред лікарняного коридору з відкритим від здивування ротом і п’ятьма сотенними купюрами у руках. Хоча обізнані люди казали, що така операція вартує щонайменше 1000 гривень.

Андрій і далі спостерігав за своїм хворим, забігав до його палати по три рази на день. Дядько виявився суворим, тримав себе незалежно, і начебто зробив ласку тим, що дав себе врятувати. Коли його виписували, палатна медсестра Ганнуся навіть не витримала: «Та ви хоч би подякували лікарю! Він вам життя врятував!». А той у відповідь лише примхливо вигукнув:

— Що йому дякувати? Це — його робота! Він зарплату получає… Щоб лічив мене! — і з почуттям власної гідності пошукав очами підтримки у сусідів по палаті.

Обурена Ганнуся сплюнула і вибігла з кімнати, а Андрій щиро розсміявся…

То була його перша і остання в житті операція на сигмі. Більше якось не траплялося…

На початку лютого Олег одержав листа із запрошенням відвідати лікарню райцентру Прісне для участі у зборах. Марті листа не показав, однаково вирішив нікуди не їхати… Та пізніше передумав… Збори призначені на 17 годину, а того дня він збирався заїхати на дачу, подивитися що там і до чого. То чому б не забігти по дорозі?

… Коли увійшов до зали, збори вже почалися… У президії тронували огрядний лисий мужик років під 60, гостроноса яскраво-руда дівиця і безбарвна сива жінка похилого віку. Згодом з'ясувалося, що голомозий — то замголовлікаря Коцюба, а дівиця з жінкою — представниці обласного управління охорони здоров’я. Семенова за офіційною версією бюлетеніла. Коцюба з півгодини нудно зачитував результати конференцій та експертиз, далі вислухали пояснення Дюдяєва та хірурга Шевчука, які в один голос стверджували, що зробили все від них залежне. Врешті-решт голова зборів запропонував винести хірургові Шевчуку попередження, а головлікарю Семеновій й Дюдяєву — сувору догану із занесенням до особистої справи. Проголосували одностайно…

Лаючи й клянучи себе останніми словами, Олег вискочив до коридору з незмірним бажанням забратися подалі від цієї ганьби. Вже на східцях почув з-позаду рокотливий голос Коцюби:

— Зачекайте, будь ласка…

Він обернувся.

— Борис Петрович, — із задишкою відрекомендувався замголовврача. — Та хотів вас спитати… Може, ще якісь питання до нас маєте?

— Ніяких питань, — поспішив відв'язатися. — І так все зрозуміло.

— Та що там зрозуміло? Пройдемо до мого кабінету, — і Борис Петрович наполегливо підхопив його за лікоть.

У кабінеті він всадовив гостя у трохи кращий ніж у вестибюлі фотель, а сам витяг з шафи неповну пляшку вірменського коньяку й дві радянські грановані стопки. «Презент від хворих, що вижили», — подумав Олег. Розливши коньяк, замголовлікаря із щирим співчуттям у голосі виголосив:

— Вибачте нас, шановний…. Повірте, ми дійсно робили все, на що спроможні… Пом'янемо вашу дружину… Царство їй небесне, а нас Господь теж не залишить поза увагою. Ви не хвилюйтеся… Нас звідтіля карають, — і він тикнув вказівним пальцем у стелю, — крутіше ніж облздороввідділ. Повірте, ТАМ доган не ставлять. Звідти — прямим ударом у сонячне сплетіння…

Випили не цокаючись, і гнівні почуття, що розпирали Олегову душу ще кілька хвилин тому дещо вгамувались… Не почував вже ні зла, ні образ… Чорт його знає, може, ці айболіти дійсно зробили все на що спроможні? А на що сподіватися в цих умовах? І він роздивився кругом себе: стелі у вологих плямах, діряві фотелі, чорний доісторичний телефон. Здається, візьмеш слухавку, а там — баришня на зв'язку: «Алло, Смольный?».

— Я так вам скажу, Олеже Андрійовичу… Всі під Господом ходимо…. А проблем у нас! Кадрів не вистачає, ніхто не хоче їхати на село… Лапароскопу — років з п'ятнадцять, «бачить» відсотків на 30, не більше.