Ірина Солодченко - Неприродний добір

— Чому? Одну виперли?

— Та що ви? Просто тітонька не спромоглася перешикуватися на новий лад і пішла працювати в цех. Та ви за них не хвилюйтеся! Кожну з роботи чоловік на автівці зустрічає… І лише я самотньо чугикаю на старому трамваї…

Олег посміхнувся й знайшов доречним нарешті запитати:

— Марфо Василівна, а чому ви розлучилися з чоловіком? Якщо хочете — не відповідайте.

— Ні, чому? Хочу! Навіть дуже хочу розповісти, — загарячилася дівчина, що додало особливу принадність її нордичному лику. — Просто чоловіки не люблять жінок, які не підігрівають їх низинні пристрасті й не заохочують до ганебних вчинків.

— Що ви кажете? — вразився Олег такому пасьянсові.

— Хоча, що ви мене будете слухати? Можливо він теж до мене претензії має.

— Але я жадаю вислухати саме вашу версію.

У викладі Марти історія була такою. Чоловік її відкрив свою фірму і увесь занурився у справи. Марта не заперечувала постійному перебуванню чоловіка на роботі, бо вважала, що це краще, ніж лежати на дивані, як супутники життя деяких її подруг. Та ось він запропонував їй посаду головного бухгалтера… Марта категорично відмовилася, бо бухгалтерію ненавидить ще з інституту. Вона попрацювала в нього менеджером з персоналу, проте довго на його фірмі не затрималася… Її чоловік за роки свого директорства дуже змінився. І змінився на гірше.

— Яким чином?

— Почав горлати на людей. Уявляєте? Репетував на своїх підлеглих як різаний і тикав усім, незважаючи на поважний вік. Мав одного начальника маркетингу — солідного такого чолов’ягу… Відставника. З першого дня знайомства він називав його Петею. По-батькові не знав і знати не хотів, а в нашому російськомовному середовищі звертатися «Пане Петре або пані Маріє» нема звичаю… Обзивав своїх робітників як у дитячому садку — Манями, Катями, Сергійками… І волав з будь-яких дрібниць. Я просила його поводитися більш чемно і стримано. Адже він, властиво, з інтелігентної родини…. Мама — викладач у технікумі, тато — журналіст в місцевій газетці. Та чоловік переконував мене, що це — виробництво, а я нічого в цьому не тямлю. На щастя, Люба запропонувала мені роботу і я погодилася…. А в чоловіка з'явилася інша помічниця, Карина. Сіренька така мишка… Прийшла на фірму ще за мене і поводилася тихенько-тихенько… Займалася діловодством та технікою безпеки. Але така, знаєте, клята до роботи! Хапалася за всі питання — і за свої й за чужі. Дуже трудяща дівчина… І поступово стала незамінною. Тепер Карина Михайлівна взяла на себе організацію фінансово-економічного сектору, переконує мого колишнього чоловіка в тому, що всі навкруги — дурні, пройдисвіти, які нічого не роблять, лише даремно одержують зарплатню. І живуть вони тепер — як одна душа… Коли директор розносить своїх підлеглих — Каринка сидить поруч й посмішкою заохочує. Типу, давай, давай, любий! Так їх!.. Який ти молодець!.. Старих друзів він розгубив… Йому всіх наразі заступає одна Каринка.

— От таких люблять… — невесело завершила Марта свою розповідь. — А що я можу запропонувати? Поводитися гідно, а на вихідних Джармуша дивитися?

Хто такий Джармуш Олег не знав… Та про всяк випадок запам'ятав.

— Все в минулому… А як ваші справи, ви свої кіоски спродали?

— Так спродав. Тільки я зараз думаю…

І Олег згадав двох студенток з трамваю… Обстановка розташовувала: грізна хмара все ще висіла над містом і в кухні потьмарилося. Запанував затишний півморок і він відчув таку довіру до дівчини, яка сиділа поруч з ним, що в душі народилося бажання розповісти трохи про себе. Не все, звичайно… Багато чого вона не довідається ніколи… Але давню давнину згадати не завадить. І Олег розповів, як колись викладав історію в технічному виші… Як був дуже гарним викладачем, хоча й трошки розхристаним. Молодий був, любив туристичні походи, потім навіть сам водив групи до Криму і Молдавії. І все було б гарно, якби не «пєрєстройка». Зарплатня у викладачів знизилася, а вимагати хабарі з студентів він так і не навчився. Тож довелося піти до друга на фірму торгувати металом. А потім… Потім відкрив ці кіоски… Втім все частіше він повертається до думки відновити викладацьку діяльність, адже він таки — кандидат історичних наук. Хоча й страшнувато, якщо по-чесному. Двічі літа не буває…

— Чому?

— Скільки часу минуло! І історія зараз інша…

— Так ви не можете або не хочете?

— Хочу…

— Може, не дуже? — лукаво запитала Марта.

— Дуже…

— А якщо дуже, то навідайтесь до свого інституту і дізнайтеся, як там справи. Як кажуть, «спиток — не збиток». Ні — так є інші виші або навіть технікуми, пак коледжі… Головне — почати, а там життя поведе…