Ірина Солодченко - Неприродний добір

До будинку дісталися мокрющі… Вдома Олег стягнув з дівчини намоклу куртку і повісив її сушитися у передпокої. А Марта розчесала своє довге вогке волосся і пройшла на кухню. Покосившись на м'який куточок, вона знітившись присіла на табуретку біля вікна. А Олег тим часом підбадьорював себе лаштуванням кави та викладанням на блюдо тістечок.

— Марто….

— «Марфа Васильевна я», — засміялася дівчина й атмосфера миттєво потеплішала.

— Так… Дійсно… Древньо-арамейською мовою Марта — це володарка й наставниця. А українською — Марфа. А ви про Марфу-посадницю знаєте?

— Ні-а, не знаю. Я знаю лишень Марфу Василівну з кінофільму «Иван Васильевич меняет профессию».

— Ех ви, Марфа Василівна… Тоді я дам вам вільний переклад цієї історії, від якої душа холоне. Так от слухайте… Був на Соловецькім острові монастир… А біля цього острова був інший острів, який ченці вважали своєю власністю, а жителі помор'я натомість звикли на ньому рибку ловити. От Зосима, засновник монастиря, і подався до Новгороду клопотати грамоту на цей другий острів. Спочатку він сунувся до владики, а потім і до боярині Марфи дійшов. Та Марфа наказала випровадити непроханого гостя. Роздратований Зосима спересердя вигукнув: «Пропадіть ви пропадом!». А владика взяв та й виклопотав монастирю грамоту на володіння. Та ще й з усіма печатками: своєї, посадника, тисяцького й п'яти кінців Великого Новгорода. Довелося Марфі запросити Зосиму до себе в гості… Влаштувала вона гучний бенкет, зустріла преподобного з великою повагою і посадовила на перше місце. Та раптом, серед бенкету, Зосима ні з тих, ні з сих зарюмсав. Бояриня давай вибачатись, насувала йому дарунків й навіть додала до того злощасного острову своє село на річці Торба. Словом, все робила, аби вгамувати преподобного. Минуло кілька років… Зосима вже й труну собі спорудив, аж тут новина: Великий Новгород розграбований, владику Феофіла скинули, бояри відіслано в оковах на чужину разом з бояринею Марфою та її дітьми… От так збулися прокль… тобто пророцтва Зосими.

— От тобі й маєш… — засумувала Марта. — Через якийсь острів таке напророчив людям… Бідна Марфа…

— Це я вам розповів свою версію, а за офіційною — так їй і треба цій Марфі… Чому для монастиря острів пошкодувала?

Олег розлив каву і підсунув дівчині кремове тістечко.

— До речі, давно хотів запитати, звідки ви знаєте всі ці юридичні тонкощі?

— А, — розсміялася Марта, — це через Ярослава, сина дядька Сергія… Розумієте, рік тому дядько Сергій попросив мене працевлаштувати свого сина. Спочатку я здивувалася. Дядько завжди пишався сином і хвалився, що після юридичної академії його запросили (!) прокурором до Луганську. Аж тут хлопець повернувся додому, і дядько Сергій зі своїми зв'язками не спромігся йому нічого знайти. А в нас звільнилась посада юриста. Я порекомендувала директорові Ярослава й тепер, щоб не пекти раків, доводиться частенько вирішувати за нього юридичні питання… А потім вже і кримінологією зацікавилася. Щодо Ярослава… Дуже інертний хлопчик… Хоча він ненабагато молодший за мене, та інакше як хлопчиком не назвеш…Нещодавно таке бовкнув нашому головному бухгалтерові. Ми працюємо до п'яти вечора, і коли вийшли із прохідної, то Люба наздогнала його й запитала, чому він не зустрівся з податковими інспекторами? Адже вони просили пояснити їм деякі положення наших договорів… А той і відповідає: «А вам не здається, Любов Вікторівна, що робочий день вже добіг кінця?».

Олег зітхнув… Яке щастя, що Ігорьок кинув цю юриспруденцію до дідькової матері.. І згадав потуплений погляд сивого підполковника. Поділився з Мартою, що його син міг стати, напевно, таким самим «юристом» та, слава Господу, це питання вже закрито…

Аби не припиняти бесіди, він поцікавився як такій чарівній дівчині працюється на Богом забутому заводику. Марта пожвавішала і повідала, що запросила її туди Люба, та сама головний бухгалтер, якій Ярослав відмовився допомагати в спілкуванні з податковою інспекцією. Спочатку було дуже складно… Коли йшла на це місце, навіть купила діловий костюм, бо посада начальника таки зобов'язує. Та всівшись за старий розсохлий письмовий стіл з комп'ютером, який працював ледь не на перфокартах, мало не розревлася. Підлеглими в неї були три товсті тітки. Спочатку вони саботували усі її накази й займалися на свій розсуд хто чим. В обідню перерву тітки витягали з-попід столу банки з якоюсь сірою рідиною та енергійно торохтіли ложками об денце, смачно чавкаючи й облизуючи ложки — «наші хвостики гачком, наші рильця п'ятачком». Марта, аби не бачити й не чути всього цього виходила під час обіду з кімнати, бо окремого кабінету тоді ще не мала. Після тривного обіду тітки, як закон, дружно лузали насіння та обговорювали серіали. Через те, що заводик їх перебуває у ведмежому кутку, то й працівники там вдягнені ніби полонені німці. Нормувальниця, наприклад, дотепер ходить на роботу у трениках з витягнутими колінами. На а цьому тлі Марта виглядала як народна артистка… Зараз, на щастя, тітки навчилися виконувати її завдання вчасно й більш-менш якісно. Втім на роботу вона ходить у джинсах, щоб не дуже виділятися. Щоправда, тепер в неї лишилося тільки дві підлеглі.