Ірина Солодченко - Неприродний добір

Олег Томашенко не мав жодного стосунку до творчих особистостей і слава Богу… Весну любив всіма струнами своєї душі, і наче дитина милувався кожною розпухлою брунькою, клейкими смарагдовими листиками, квітучими абрикосами… Сам факт наявності березня на календарі надавав йому бадьорості.

…Отакого сонячного дня він, нарешті, зателефонував Білецькому. Старий пройдисвіт впізнав не враз… Чи прикинувся… За мить відкашлявся і без усякого ентузіазму прохрипів: «Аякже, пам'ятаю…». І запропонував зустрітися завтра на катедрі після останньої лекції.

Підготовка до цього візиту забрала цілий вечір. З'явитися у академічному закладі у спортивній куртці здавалося незручним. Тож довелося витягти з шафи потерте темно-коричневе шкіряне пальто. Та покрутившись у ньому перед дзеркалом, Олег важко зітхнув… Опудало-не опудало, а лантух на кілку — напевно… Втішив себе тим, що при всіх своїх недоліках це шкіряне пальто позиціонувало його як потенційного викладача вишу, а не як колишнього торговельного працівника. Після того як виправ біле кашне і відпрасував штани від костюма, пішов на кухню, де і просидів майже всю ніч з цигаркою в зубах.

…Ватяними ногами піднімався колишній доцент парадними сходами технічного вишу. Було лячно й моторошно… Спітніли холодні руки тремтіли, а вологу відчував скрізь — особливо під пахвами. Думка, що ніхто його тут хлібом-сіллю не зустріне, підгинала коліна. На площадці між поверхами зупинився і визирнув у вікно. Ладен був бігти куди подалі. Навіщо все це заколотив? Дурень… От дурень… Сама неслава від цього візиту… «Уявіть собі, цей торгаш надумав повернутися до інституту! — Що ви кажете? — А на чиє місце? — А хіба він щось пам'ятає з історії?».

Хвилин з п'ять дивився на веселих студентів, які поспішно пробігали повз нього на лекції, заліки та іспити. Своєю безтурботністю вони нагадували йому ту сіру пташку у вікні прокурора… Обдивився себе й ледве не заскавучав від розпачу. Яким чуперадлом він постане перед Білецьким у цьому двобортному і куцому пальті з широкими лацканами? Навіщо вдягав його? У куртці почувався б набагато впевненіше. Зайшов би до кабінету начебто побіжно — як ся маєте? Дай, думаю, зайду дізнаюсь, як тут у рідних пенатах. А в мене все гаразд! Кіоски…

Тьху!

… І знов відновив сходження на свою особисту Голгофу, проклинаючи і допотопне пальто, і свою дурну витівку. Світ змінився… Коли двадцять років тому читав лекції — все було іншим, а особливо це розкуте й незнайоме плем'я з мобільними телефонами. Кудись біжать, безупинно сміються… А може це вони з нього сміються?

Неквапно посунувся третім поверхом з виглядом нібито шукає потрібний кабінет. Податися нікуди… Зустріч вже призначена і якщо він поверне назад, як це потім пояснити Білецькому? «Вибач, занедужав?». А раптом його хтось бачив? «Ви знаєте, цей Томашенко, ну пам’ятаєте, працював тут колись… Потім пішов металом торгувати. Бачила його на сходах — тягся весь мокрий у якомусь дурнуватому старозавітному пальті. Згорблений наче восьмидесятилітній дід з надією, що його ніхто не впізнає, Олег нарешті зупинився перед кабінетом завідувача катедрою історії. Боязко оглядаючись, пригладив змокле волосся і тихесенько постукав у двері….А за хвилину обережно відчинив їх тремтливими руками.

Білецький зустрів холодно. Потис через стіл руку й знову важко умостився у фотель. Катедрою старий хрін завідував віддавна… Ще змолоду виглядав солідно і капітально, а тепер ще більш обважнішав, постарів і виглядав наче розвалений старець. Рідке сиве волосся його було коротко підчикрижене, а великий пухкий ніс із червоно-синіми прожилками поглинув майже все обличчя.

Розмову почали з побутових проблем… Олег коротенько повідомив про своє вдівство, про сина, який збирається вивчати іноземні мови. Білецький крутив кулькову ручку й уважно слухав… Щось давнє промайнуло в його очах і рисах… Перебрали загальних знайомих. Все як годиться напередодні старості: хтось помер, розгрібаючи сніг, хтось виїхав до Канади, хтось наклав на себе руки… Проблеми вищої освіти Білецький охарактеризував коротко: «Намагаємося виживати»… І замовк.

Тож настав час викласти мету візиту.

— Юра, — тут вирішив за краще відкашлятися. — А як ти подивишся на моє повернення до інституту?

— До інституту — ніяк.

В очах стемніло…. Так відверто… То що ж… Вже підвівся, щоб скоріше добігти до дверей, аж раптом помітив у прищулених очах старого лиса щось схоже на співчуття.