Ірина Солодченко - Неприродний добір

— Так.

– І що з цим гендляром сталося?

– «I must have died alone, a long long time ago»…

— «Я, мабуть, вже давно помер на самоті…. Дуже, дуже давно». А хто цей Курт, як його?

— Тато, ти геть відстав від життя. Дотепер носишся зі своїми бітлами й вважаєш себе колишнім рокером. Бітли — це насправді попса, і вони навіки пішли в минуле. Запам'ятай це…. А Курт Кобейн — лідер групи «Нірвана», класик гранж-року.

— Як то у минуле? Ти що з глузду з’їхав? «Бітлз» — у минуле?

— Та які вони класики, тату? Класиків слухати треба, а їхні пісеньки підуть разом із твоїм поколінням.

— Ха!.. Моє покоління…Та ти сам слухаєш Rolling Stones!

— Так то зовсім інша справа. Слухаю і буду слухати. І діти мої слухатимуть. Їхні пісні двадцятилітньої давнини актуальні дотепер. А пам'ятаєш, коли я був маленький, і ми пішли до магазину і ти купив оту платівку в коричневому конверті. Пам'ятаєш? А де вона?

…Був глибокий вечір. Батько з сином завзято налагоджували старий програвач, який перед тим витягли з комори разом з двома величезними звуковими колонками. Син витирав платівки від пилу, а батько підклеював потріскану пластмасову кришку програвача. Нарешті все було готово. Олег обережно натиснув важіль, і голка повільно занурилася у платівку…. Крізь тріскіт і шум залунала пісня Міка Джаггера «Get off of my cloud». Сидячі на підлозі, чоловіки деякий час качали головами в такт знайомій мелодії… Нарешті не вдержалися й зачали тихенько підспівувати.

— Це були славні часи, синку! — не витримав батько. — Це були часи, коли ти був маленьким і боявся свою руку відчепити від таткової.

— От бачиш… Мік Джаггер ніколи не зупинявся… Він ніколи не постаріє, хоча йому добре за шістдесят. Так і Курт… Його слухатимуть довго, бо він — справжній… Його музика не має жодного відношення до комерції…

Аж тут пішла «Heart of stone»:

«..She's all by herself

I try and knock her off her feet»

І гримнули разом: «But, she'll never, never, never, never break, this heart of stone. Oh, no, no, this heart of stone».

Майже годину співали позабуті пісні… І Олег засумував за минулим… Прикро, що у свій час він так мало уваги приділяв найріднішій людині у світі… Завше дивився на синові вчинки очами дружини… І якимось дивом його син виріс нормальним, гарним хлопчиком… Просто живе наразі своїм автономним життям… Олегові очі потуманило від сліз… А Ігорьок, нічого не бачачи в темряві, притишено запитав:

— Тато, а як ти подивися на те, що…. Словом, я…. кидаю цю юристику …

Олег не йняв собі віри… Доки він м'явся, син сам усе вирішив. Та радості своєї не виказав… Аби перевірити наскільки хлопець впевнений у своєму рішенні, суворо запитав:

— Синок, адже мама так хотіла…

— Тато, я ненавиджу ці закони, їхні трактування, юридичні тонкощі і таке інше. Я буду поганим юристом… Я не зможу виступати в судах…. Я там три слова не зв'яжу… Я знаю себе… Сидітиму, як останнє мурло. Я бачив таких адвокатів… І бачив дівчисьок-прокурорів, які вимагають вирок за вказівкою судді.

– І що ти наміряєшся робити?

— Ще не знаю… До літа попрацюю, а там побачимо.

— Але ж ти загримиш до армії!

— То й що? Зараз армія — усього рік. А, може, і не загримлю. Скоро армія буде контрактною, то може до мене не одразу дійдуть руки.

— А до чого в тебе серце пристає? І як то без вищої освіти? Треба вступати до іншого вишу…. Може до технічного? Знайдемо там зв'язки…

— Тату, я ще не визначився… але мені кортить вчити мови… Англійську, французьку, іспанську…А щодо вищої освіти, так у Білла Гейтса теж її немає і нічого — живе собі чоловік і не бідує. Щоб ти знав, юного Біллі у свій час викинули із Гарварду за неуспішність.

— На одних мовах далеко не виїдеш, — намагався Олег переконати сина продовжувати освіту. — Треба мати професію. І на Білла Гейтса ти не рівняйся.

— Я хочу вчити мови… Самостійно або на курсах… І напевно виїду звідси. Щось не лежить моя душа до України. Дядько Дмитро теж поїхав… Попросимо його знайти мені там роботу. Будь-яку… Попрактикуюсь з французької і іспанської… Адже він живе майже на кордоні з Іспанією…

Синові зізнання приголомшили… Такого розвороту подій він не очікував. Одна новина за іншою… Куди він збирається їхати? За кордон?

— Ти хочеш усіх нас кинути? Мене, бабусю і … батьківщину?

— Тату, ти бачиш, яка це батьківщина… Мама ходила по платних клініках, увесь час скаржилася, що там її не лікують, а тільки гроші витягають, і як наслідок померла в державній лікарні. Так само вона мала нагоду померти на вулиці… Та справа навіть не в цьому… Жити в Україні — час втрачати. Вдивися в обличчя нашої так званої «еліти» у телевізорі і зрозумієш, що тут нема чого робити… Тож поки ще не запізно треба рвати звідси…якнайдальше…